на під’їзній дорозі, вони побачили червоно-білу футболку «Тигрів Деррі», що валялася на землі. Далі на дорозі було дещо інше.
«Терпіти не можу цей паскудний мультик, вони ніколи не перевдягаються», – сказав Піт, і Генрі вже хотів був щось сказати, як раптом…
– Малий кричав, – промовив уголос Генрі.
Він послизнувся на снігу, пройшов кілька кроків уперед невпевненою ходою, потім знову побіг, згадуючи той жовтневий день під білястим небом. Він біг, згадуючи Даддітса. Як Даддітс закричав і змінив усе їхнє життя. На краще, як вони завжди вважали, тільки зараз Генрі не був у цьому так уже впевнений.
Цієї хвилини він дуже сильно в тому сумнівався.
Коли вони вибігають на під’їзну дорогу – від якої, втім, уже мало що лишилося, бур’яни ростуть навіть на засипаних гравієм коліях, вибитих колесами машин, – попереду всіх мчить Бобер. Від передчуття в нього хіба що слина не тече. Піт майже так само збуджений, але тримається краще, хоч і на рік молодший. Бобер… Як це говориться? Шаленіє від нетерпіння. Генрі, дивлячись на них, ледь стримує сміх. Потім Бобер зупиняється так різко, що Піт мало не врізається в нього.
– Гей! – вигукує Бобер. – Трахни мене, Фредді! Футболка!
І дійсно, футболка. Червона з білим, не якась стара й брудна, неначе пролежала тут сто років. Вона здається абсолютно новою.
– Футболка, херболка, яка різниця? – випалює Джонсі. – Давай уже…
– Притримай коней, – перериває Бобер. – Нормальна футболка.
Тільки коли він її піднімає, вони бачать, що вона зовсім не нормальна. Нова – так, новенька футболка команди «Тигри Деррі», з номером 19 на спині. Піту на футбол начхати, але інші впізнають номер Річі Ґренадо. Нормальна – ні, вже геть не нормальна. Комір ззаду розірваний, ніби людина, яка її носила, намагалася втекти, але її зловили і смикнули назад.
– Схоже, я помилився, – розчаровано вимовляє Бобер і кидає футболку назад. – Ідемо.
Але, не встигнувши відійти далеко, вони натикаються на дещо нове. Цього разу предмет жовтий, а не червоний. Генрі вибігає вперед і піднімає річ із яскраво-жовтого пластику, любити який можуть тільки малюки. Це валізка для сніданків, на ній Скубі-Ду і друзі, які тікають від якогось будинку з привидами. Як і сорочка, вона здається новою, ніби опинилася тут зовсім недавно, і раптово Генрі стає тоскно на душі. Його охоплює відчуття, що краще було б зовсім не ходити на цю занедбану дорогу за покинутою будівлею… Або хоча б відкласти це на інший день. Проте йому чотирнадцять років, і він водночас думає, що залишати таку справу на потім нерозумно. Коли справа стосується піхви, не можна нічого відкладати на завтра: ти або йдеш, або не йдеш.
– Ненавиджу цей паскудний мультик, – каже Піт, дивлячись над плечем Генрі. – Вони ніколи не перевдягаються, помітив? У кожній серії носять те саме лайно.
Джонсі забирає
