Сніг майже припинився, потік тварин зменшився, і це теж добре. А ось думки, які крутяться у нього в голові, – це недобре, і деякі з них дедалі менше схожі на його думки. Беккі, наприклад. Хто така Беккі? Це ім’я якось непомітно, поволі почало лунати у нього в голові, зробилося частиною мантри. У нього виникло припущення, що це ім’я жінки, яку він щойно мало не вбив. «Чия ти є, дівчисько, дай відповідь, прошу. Я Беккі, Беккі, Беккі. Красуня Беккі Шу».
Ось тільки красунею вона не була, скоріше навіть навпаки. Огрядна бабега з неприємним запахом – ось ким вона була, і зараз вона перебувала в абсолютно ненадійних руках Піта Мура.
«Шість. Шість. Ще шість миль до хреста в Бенбері».
А поки рівний біг – настільки рівний, наскільки дозволяє місцевість, – і голоси в голові. Тільки один із них був по-справжньому дивним, і це був навіть не голос, а щось на зразок ритмічного гудіння («чия ти є, дівчисько, чия ти є, дівчисько, красуня Беккі Шу»). Решту голосів він знав, або їх знали його друзі.
Про один із голосів йому розповідав Джонсі. Цей голос він чув після нещасного випадку і пов’язував його з болем. «Будь ласка, припиніть, я цього не витримаю, зробіть укол, де Марсі».
Він чув голос Бобра: «Зазирни в нічний горщик».
Відповідь Джонсі: «Чому б просто не постукати в двері туалету й не запитати, як у нього справи?»
Голос незнайомця, який говорив: «Якщо я прочищу шлунок, то…»
…Тільки він не був незнайомцем, це був Рік, друг красуні Беккі. Рік, а далі? Маккарті? Маккінлі? Маккін? Генрі не знав напевне, але більше схилявся до Маккарті, як Кевін Маккарті в тому старому фільмі жахів про інопланетні стручки, які набирали вигляду людей[50]. Один із улюблених фільмів Джонсі. Почастуйте його випивкою, згадайте про цей фільм, і Джонсі одразу ж відгукнеться ключовою фразою з фільму: «Вони тут! Вони тут!»
Жінка дивиться в небо і кричить: «Вони повернулись! Вони повернулись!»
Господи милосердний, з ними не відбувалося нічого подібного з дитинства, але зараз було навіть гірше, все одно що хапатися за дріт під напругою, в якому замість електрики – голоси.
А всі ці пацієнти – скільки їх було за ці роки? – які скаржилися на те, що чують голоси! І Генрі, великий психіатр (молодий містер Бог, як його колись назвав один пацієнт), слухаючи їх, кивав, ніби знав, про що вони торочать. Тоді він вірив, що знає, але насправді зрозумів, напевне, тільки зараз.
Голоси. Так уважно прислухаючись до них, він пропустив «вих-вих-вих» гелікоптера, що пролітав над ним, темний акулячий силует, майже прихований хмарами. Потім голоси почали стихати, як під ранок стихають радіосигнали з віддалених місць, коли починає світати й атмосфера знову згущується. Нарешті залишився тільки голос його власних думок, який наполягав на тому, що щось жахливе сталось або ось-ось станеться в «Дірі в стіні»; що не менш жахливе має відбутись або вже відбулось біля «скаута» або в курені лісорубів.
«Ще п’ять миль. Ще п’ять миль».
Намагаючись
Мається на увазі фільм 1956 року «Вторгнення викрадачів тіл».
