6
Даддітс, частина друга
Генрі вирушив у напрямку мисливського будиночка швидким кроком, а коли снігопад ущух (з неба падали тільки поодинокі сніжини), а вітер дещо вгамувався, перейшов на мірний біг підтюпцем. Генрі багато років займався бігом і не відчував труднощів з таким темпом. Можливо, з часом доведеться зменшити швидкість, перейти на звичайний крок або навіть відпочити, але він сумнівався, що до того дійде. Йому доводилося брати участь у забігах довших, ніж на дев’ять миль, хоч і досить давно, кілька років тому, та й без снігу по кісточки. Утім, що з ним тут могло трапитись? Він упаде й ушкодить стегно? Серцевий напад? Серцевий напад у тридцять сім років – це навряд чи. Але навіть якби він був першим кандидатом на інфаркт, турбуватися про це просто смішно, чи не так? З огляду на те, що він планував зробити. То про що хвилюватися?
Про Джонсі та Бобра – ось про що. На перший погляд це здавалося таким самим безглуздям, як боятися серцевого нападу тут, у лісовій глушині, – справжня причина для неспокою була позаду, де Піт і ця дивна напівкоматозна жінка, а не попереду, у «Дірі в стіні»… Ось тільки в «Дірі» теж була своя причина для занепокоєння, ще й яка. Він уявлення не мав, звідкіля про це знає, але знав і сприйняв як даність. Він знав це ще до того, як на шляху йому почали зустрічатися тварини, які поспішали і ніби не звертали на нього уваги.
Раз чи два Генрі вдивлявся в небо, вишукував незрозумілі вогні, але не знаходив їх. Після цього він став дивитися просто вперед, іноді роблячи зиґзаґи, щоб обійти звірів. Переміщення тварин не було схоже на панічну втечу, але в очах у них був якийсь дивний, зловісний вираз – нічого подібного Генрі раніше не бачив. Одного разу йому довелося відскочити вбік, щоб його не збили з ніг лисиці, які неслися щодуху.
«Ще вісім миль», – повторював він подумки знову й знову, наче мантру, хоча раніше, коли займався спортом, під час бігу для підтримування ритму використовував інші слова (найчастіше дитячі віршики); зрештою, різниця невелика, ідея та сама. «Ще вісім миль, ще вісім миль до хреста в Бенбері»[48]. Утім, ніякого Бенбері не було, а був старий мисливський будиночок містера Кларендона – тепер будиночок Бобра – і не було ніякої палички-конячки, щоб його туди домчати. Що таке «паличка-конячка» і як на ній можна кудись домчати? Хто знає? І що, заради всього святого, взагалі тут коїться? Вогні в небі, якась уповільнена втеча тварин (Господи, що це там таке за деревами, ліворуч від нього? йоханий, ведмідь?), жінка, що сидить прямо на дорозі, беззуба й безмозка. І це її пердіння, мамо рідна! Єдине, що хоча б віддалено нагадувало цей запах, це дихання одного його пацієнта, шизофреніка з раком кишечнику. «Цей запах незнищенний, – сказав якось йому один колега-терапевт. – Вони можуть десять разів на день чистити зуби, щогодини полоскати рот „Лаворісом“, але цей запах усе одно пробивається. Це запах тіла, яке пожирає саме себе. Адже рак, по суті, і є поїдання самого себе, якщо відкинути всі діагностичні маски».
«Сім миль, ще сім миль, і всі звірі біжать, всі звірі біжать у Диснейленд.
Переінакшені слова старовинної англійської дитячої пісеньки «Ride a cock horse to Banbury Cross» («Скачи на паличці-конячці до хреста в Бенбері»).
