Тоні Трекерів, і в ньому на стіні досі висить дошка оголошень. Дейві каже, що на дошці зараз тільки дві речі: карта Нової Англії з маршрутами перевезень і фото Тіни Джин Шлоссінґер, де видно все, що в неї є між ніг.
Друзі дивляться на нього, затамувавши подих, і Піт ставить запитання, яке крутиться в усіх на язиці.
– Вона зовсім гола?
– Ні, – зізнається Джонсі. – Дейві каже, в неї навіть цицьок не видно, але вона без трусів і задирає спідницю, і все видно, як у ясний день.
Піт засмучений тим, що не побачить зовсім голою шкільну королеву цього року, але всі вони жваво уявляють її з задертою спідницею, і це всіх розпалює, пробуджуючи якесь примітивне, напівтаємне уявлення про те, як насправді відбувається секс. Дівчина могла задерти спідницю, врешті-решт, чому б ні, будь-яка дівчина це може.
Навіть Генрі більше не ставить запитань. Єдине запитання лунає від Бобра: він перепитує Джонсі, чи дійсно їм не доведеться заходити всередину, щоб побачити картинку. І ось у єдиному потужному, майже несвідомому пориві, схожому на весняну повінь, вони вже рухаються до під’їзної дороги, яка тягнеться вздовж тильної частини будинку до порожнього майданчику.
Покінчивши з другою пляшкою, Піт закинув її якнайдалі в ліс. Відчувши себе краще, він обережно звівся на ноги та обтрусив сніг із дупи. Невже набряк коліна трохи зменшився? Мабуть, так. Виглядало воно, звичайно, жахливо, ніби в нього там невелика модель клятого міннесотського стадіону «Метродоум», але біль трохи вщух. І все ж таки він ішов повільно й акуратно, злегка махаючи пластиковим пакетом. Тепер, коли заглух тихий, але владний голос, який наполягав, що йому потрібно, просто життєво необхідно випити пива, він з тривогою подумав про жінку, сподіваючись, що вона не помітила його відсутності. Він ітиме не поспішаючи, зупинятиметься кожні п’ять хвилин, щоб масажувати коліно (або щоб поговорити з ним, підбадьорити – безглузда думка, але поруч усе одно нікого і гірше від цього не стане), і повернеться до жінки. А потім вип’є ще пива. На перевернутий «скаут» він не озирався і тому не бачив, що знову й знову писав на снігу слово «Даддітс», доки сидів і згадував той день у 1978 році.
Тільки Генрі запитав тоді, що робить фотографія Шлоссінґер у порожньому кабінеті порожньої будівлі, і зараз Піт думав, що Генрі спитав лише тому, що виконував свою роль скептика в їхній компанії. Так, він один раз запитав про це, інші ж просто повірили, чому ні? Пітові було тринадцять років, і з них він півжиття вірив у Санта-Клауса. До того ж…
Піт зупинився біля вершини великого пагорба не тому, що видихався, і не через біль у нозі, а тому що раптом відчув низький звук гудіння в себе над головою, наче працював трансформатор, тільки якийсь циклічний, гучне «бум-бум-бум». І це не було «раптом» – він уже якийсь час чув цей звук, просто лише зараз про це подумав. Одразу ж йому в голову полізли всілякі химерні думки. Наприклад, про одеколон Генрі… Про Марсі. Про когось на ім’я Марсі. Серед знайомих ніяких Марсі, здається, не було, але це ім’я звідкись спливло в його голові, ніби як «Марсі, ти потрібна мені», або «Марсі, я хочу тебе», або, можливо, «Марсі, щоб тебе, принеси
