схоже, подобається цей мультик, а? – цікавиться Бобер, беручи валізку. Каже він неголосно. Генрі спостерігає за ними з цікавістю – чи зареве розумово відсталий через валізку? Не заревів.
– Ои Убі-Ду! – говорить хлопчина. У нього золотисте кучеряве волосся, і Генрі все ще не може визначити, скільки йому років.
– Я знаю, що вони Скубі-Ду, – терпляче вимовляє Бобер, – але вони ніколи не перевдягаються. Піт правий щодо цього. Ну правда ж, трахни мене, Фредді, так?
– Ак!
Він тягне руки по валізку, і Бобер віддає яскраво-жовту пластикову коробочку. Хлопчина притискає її до грудей і всміхається їм. Прекрасна усмішка, думає Генрі і сам починає всміхатися. Від цієї усмішки у нього народжується уявний образ: ось наплаваєшся в морі, змерзнеш як собака, але потім виходиш на берег, накидаєш на худі плечі і вкриту гусячою шкірою спину м’який рушник, і стає так тепло, так приємно…
Джонсі теж усміхається.
– Даддітсе, – говорить він, – хто з них собака?
Розумово відсталий дивиться на нього, продовжуючи всміхатись, але тепер спантеличено.
– Собака, – говорить Генрі. – Хто з них собака?
Хлопчик переводить погляд на Генрі, збентеження посилюється.
– Хто з них Скубі, Даддітсе? – питає Бобер, і обличчя Даддітса прояснюється. Він указує:
– Убі! Убі-Убі-Ду! Ін оака!
Усі регочуть, Даддітс теж сміється, і тут лунає свист Піта. Вони починають рухатись і проходять приблизно чверть шляху під’їзною дорогою, коли Джонсі каже:
– Стійте! Стійте!
Він біжить до одного з брудних вікон будинку, прикривши очі від сонця, припадає до скла, і Генрі раптом згадує, навіщо вони сюди прийшли. Піхва Тіни Джин Як-Там-Її. Тепер здається, ніби це було тисячу років тому.
Секунд через десять Джонсі кличе:
– Генрі! Бобре! Йдіть-но сюди! Пацана там залиште!
Бобер біжить до Джонсі. Генрі повертається до розумово відсталого і каже:
– Стій тут, Даддітсе, нікуди не йди, зрозумів?
Даддітс дивиться на нього, зелені очі сяють, валізка притиснута до грудей. За секунду він киває, і Генрі біжить до друзів. Їм доводиться притиснутися один до одного плечима, щоб усім разом зазирнути у вікно, і Бобер бурчить, що хтось наступив йому на довбаний палець, але врешті-решт це їм вдається. Приблизно через хвилину, спантеличений тим, що вони так і не з’явилися на вулиці, до них приєднується Піт, він втискає голову між плечей Генрі і Джонсі. Четверо хлопчаків біля брудного вікна порожнього кабінету, троє з них дивляться, прикриваючи руками очі від сонця, і п’ятий стоїть у них за спиною на порослій травою під’їзній дорозі, притискаючи валізку для сніданків до вузьких грудей і дивлячись на білясте небо, крізь яке намагається пробитися сонце. За брудним склом (на якому залишаться півкруглі сліди в тих місцях, де до нього торкалися їхні лоби) порожнє приміщення. На курній підлозі розкидані численні сплюснуті пуголовки, у яких упізнаються
