style="font-size:15px;"> Я – найстарша онука Синклерів. Спадкоємиця острова, статків і сподівань. Ну, напевне.
Я, ДЖОННІ, МІРРЕН ТА ҐЕТ. Ґет, Міррен, Джонні та я.
Родина називає нас чотирьох Брехунами, і, можливо, ми на це заслуговуємо. Ми всі приблизно одного віку, і у всіх дні народження восени. Більшість часу на острові ми створювали проблеми.
Ґет приїздив на Бічвуд з того часу, коли нам було по вісім. Восьме літо, як ми говоримо. До цього нас із Міррен та Джонні не називали Брехунами. Ми були просто двоюрідними братами та сестрами, а Джонні був занозою, тому що не любив гратися з дівчатами.
Енергійність, успіх, невловимість – це про Джонні. У дитинстві він вішав наших Барбі на шибениці і стріляв у нас зробленими з «Лего» рушницями.
Цукор, цікавість, дощ – це про Міррен. У післяобідній час вона подовгу плюскотілася із Тафтом та близнючками на великому пляжі, поки я малювала картини на папері у клітинку і читала в гамаку на веранді маєтку Клермонт.
А потім до нас на літо почав приїздити Ґет.
Чоловік тітки Керрі покинув її, коли вона була вагітна братом Джонні, Віллом. Не знаю, що вже там трапилось. У родині це ніколи не обговорювали. Коли прийшло восьме літо, Вілл уже народився, а Керрі вже зійшлася з Едом.
Ед торгував витворами мистецтва й обожнював дітей. Це все, що ми знали про нього, коли Керрі повідомила, що він також приїде на Бічвуд разом з Джонні та малюком.
Того літа вони приїхали останніми, і більшість родини стояла на березі, чекаючи, коли човен пристане. Дідусь підняв мене, щоб я могла помахати Джонні, який, одягнений в оранжевий рятівний жилет, щось кричав нам з носа катера.
Бабуся Тіппер стояла поряд з нами. На хвильку вона відвернулася від човна і витягла білу м’ятну карамельку. Розгорнула і засунула мені до рота.
Коли бабуся знов повернулася до човна, вона змінилася на обличчі. Я швидко перевела погляд, щоб побачити те, що бачила вона.
З човна зійшла Керрі, несучи Вілла на стегні. Він був у дитячому рятівному жилеті, з якого виднілася лише копиця білявого волоссячка. Його поява супроводжувалася схвальними вигуками. Цей жилетик, як у всіх нас, коли ми були малими. Це волосся. Як чудово, що цей маленький хлопчик, якого ми ще не знали, пішов, очевидно, у породу Синклерів.
Джонні зістрибнув з корабля та кинув свій жилет на причал. Передусім він підбіг і штурхнув Міррен. Потім штурхнув мене. А також штурхнув близнючок. Потім підійшов до дідуся і бабусі і, виструнчившись, сказав:
– Радий бачити вас, бабусю та дідусю. Я сподіваюся, що на нас чекає щасливе літо.
Тіппер обійняла його.
– Це мама тебе навчила, еге ж?
– Так, – сказав Джонні. – І ще я маю сказати, що радий знову вас бачити.
– Хороший хлопчик.
– Можна вже йти?
Тіппер поцілувала його веснянкувату щоку.
– Іди
