style="font-size:15px;"> Він здригнувся. Став по пояс у воді.
– Пробач, – прошепотіла я.
– Я не кажу тобі замовкнути, Кейді, – сказав він. – Я ніколи не кажу тобі такого.
– Я знаю.
Він мовчав.
– Будь ласка, не замовкай, – попросила я.
Я відчула, як він ковзає очима по моєму тілі під мокрою сукнею.
– Я забагато говорю. Розводжуся про все.
– Я люблю, коли ти говориш, – сказала я, бо так воно й було. Коли я зупинилася, щоб послухати, мені це сподобалося.
– Просто все змушує мене…
Він замовк.
– У світі все переплуталося, все.
– Так.
– Може, мені слід… – Ґет узяв мої руки у свої й повернув їх, щоб побачити написи на долонях, – слід жити сьогодні і не турбуватися весь час.
Моя долоня була в його мокрій долоні.
Я тремтіла. Його руки були голі та мокрі. Колись ми постійно трималися за руки, та він не торкався мене все літо.
– Добре, що ти саме так дивишся на світ, – відповіла я.
Ґет відпустив мене і знову ліг на воду.
– Джонні хоче, щоб я стулив пельку. Тобі та Міррен нудно мене слухати.
Я поглянула на його профіль. То був не просто Ґет. То були сподівання й ентузіазм. Амбіції й міцна кава. Усе це було там, у ньому – у розрізі його карих очей, у гладенькій шкірі, у вивернутій нижній губі. У його внутрішніх пружинах була прихована енергія.
– Я відкрию тобі таємницю.
– Яку?
Я знову торкнулася його руки. Він не забрав її.
– Коли ми кажемо «замовкни, Ґет» – це зовсім не те, що ми хочемо сказати.
– Ні?
– Ми хочемо сказати, що любимо тебе. Ти нагадуєш нам, що ми егоїстичні покидьки. На відміну від тебе.
Він опустив очі. Посміхнувся.
– Ти справді так думаєш, Кейді?
– Так.
Мої пальці ковзали по його руці, простягнутій на воді.
– Не можу повірити, що ви у воді! – Джонні стояв по щиколотку в океані, підкотивши джинси. – Вона крижана. У мене зараз пальці повідмерзають.
– Вона приємна, коли зайдеш! – гукнув у відповідь Ґет.
– Серйозно?
– Не дрейф! – горлав Ґет. – Будь мужиком і зайди вже в ту грьобану воду.
Джонні засміявся і зайшов. Міррен – за ним.
І то було неймовірно.
Серпанок ночі довкола нас. Шум океану. Ячання чайок.
ТІЄЇ НОЧІ я не могла заснути. Після опівночі він покликав мене на ім’я.
Я визирнула у вікно. Ґет лежав на спині на дерев’яній доріжці, що веде в Уїндермір. Золоті ретривери, усі п’ятеро, лежали поряд із ним: Бош, Ґрендел, Поппі, Принц Філіп і Фатіма. Вони дружньо метляли хвостами.
Місячне сяйво надавало їм блакитного відтінку.
– Йди сюди, – покликав він.
Я
