style="font-size:15px;"> – Коли справи не дуже добрі, я молюся чи уявляю, що мене чує той, хто мене оберігає. Наприклад, кілька днів після того, як тато пішов, я думала про Бога. Для захисту. Але решту часу я просто продираюся крізь щоденне життя. Анітрохи не релігійно.
– Я більше не вірю, – сказав Ґет. – Та подорож до Індії, злидні… Я не можу уявити Бога, який би допустив це. Потім я повернувся додому і став помічати це на вулицях Нью-Йорка. Хворі та голодні є навіть у найбагатшій нації світу. Я просто не можу уявити, що хтось оберігає їх. А це означає, що і мене не оберігає ніхто.
– Та це не робить тебе поганим.
– Моя мама вірить. Її виховали буддисткою, але зараз вона ходить до методистської церкви. Вона не надто тішиться мною.
Ґет майже ніколи не говорив про свою матір.
– Ти не можеш вірити лише тому, що вона каже тобі «вір», – cказала я.
– Ні, питання в тому, як бути хорошою людиною, якщо більше не віриш.
Ми вдивлялися в небо. Ретривери зайшли до Уїндерміру крізь клапан для собак.
– Ти змерзла, – помітив Ґет. – Давай я дам тобі куртку.
Мені було не холодно, але я сіла. Він теж сів. Розстібнув свою оливкову мисливську куртку і скинув її. Дав мені.
Вона була нагріта його тілом. Заширока в плечах. Тепер його руки були голі.
Я хотіла поцілувати його там, вдягнена в його мисливську куртку. Та не поцілувала.
Можливо, він кохав Ракель. Ті фотки в його телефоні. Та висушена троянда в конверті.
ЗА СНІДАНКОМ наступного ранку мама попросила мене переглянути татові речі на горищі Уїндерміру і взяти собі, що захочу. Решти вона збиралася спекатися.
Уїндермір гостроверхий та кутастий. У двох спальнях з п’яти похилий дах, і це єдиний будинок на острові, в якому є повноцінне горище. Тут є також великий ґанок і сучасна кухня, з оновленими мармуровими стільницями, які виглядають трохи не до діла. Просторими кімнатами бігають п’ять ретриверів.
Ми з Ґетом залізли на горище, прихопивши пляшки з холодним чаєм, і влаштувалися на підлозі. Тут пахло деревом. Крізь вікно всередину проникав квадрат світла.
Ми бували на горищі раніше.
Водночас ми тут ніколи не були.
Книжки були татовим читвом для відпусток. Спортивні мемуари, легкі детективи, скандальні одкровення рок-зірок, написані старими людьми, про яких я ніколи не чула. Ґет не особливо придивлявся. Він сортував книжки за кольором обкладинки. Червона купка, блакитна, коричнева, біла, жовта.
– Хочеш щось почитати? – запитала я.
– Можливо.
– Як щодо «Першої бази» чи «Дороги в нікуди»?
Ґет засміявся. Похитав головою. Вирівняв блакитну купку:
– «Запали з поганим мною»? «Зірка танцполу»?
Він знову засміявся. Потім умить став серйозним.
– Кейденс?
– Що?
– Замовкни.
Я дозволила собі довго не зводити з нього очей. Кожна риса його обличчя
