подорож, яка починалася в середині червня, і це означало, що шістнадцятого літа я взагалі не потраплю на Бічвуд.
– Чудовий час для поїздки, – жваво зазначила мама, збираючи мої валізи.
– Чому?
Я лежала на підлозі своєї кімнати, залишивши всю роботу їй. Голова боліла.
– Дідусь ремонтує Клермонт. – Мама згортала шкарпетки кульками. – Я вже мільйон разів тобі говорила.
Я не пам’ятала.
– Чому?
– Так йому заманулося. Цього літа він житиме в Уїндермірі.
– А ти допомагатимеш йому?
Мама кивнула.
– Він не може лишитися з Бесс чи Керрі. А ти ж знаєш – йому потрібен догляд. Хай там як. Ти чудово розвієшся в Європі.
– Краще б я поїхала на Бічвуд.
– Ні, – строго сказала мама.
У ЄВРОПІ я блювала в маленькі відерця та регулярно чистила зуби британською зубною пастою із присмаком крейди. Я лежала долілиць на підлозі в туалетах декількох музеїв, відчуваючи холодні кахлі під щокою, поки мій мозок розріджувався і, булькочучи, просочувався назовні крізь вухо. Мігрені полишали мою кров, розтікаючись по незнайомих готельних простирадлах, крапаючи на підлогу, всотуючись у килими, просякаючи залишки круасанів та мереживного італійського печива.
Я чула, як тато кличе мене, та ніколи не відповідала, перш ніж подіють ліки.
Цього літа я не їздила до Брехунів.
Ми ніколи не спілкувалися впродовж навчального року. Принаймні дуже мало, хоча й намагалися, коли були менші. Протягом вересня ми зазвичай писали повідомлення, позначали одне одного на літніх фотках, але десь за місяць спілкування сходило нанівець. Якимсь чином магія Бічвуду ніколи не проникала в наше повсякденне життя. Нам не хотілося говорити про шкільних друзів, клуби та спортивні команди. Натомість ми знали, що наша прив’язаність оживе, щойно ми знов побачимося наступного червня на причалі, де вода мерехтить у променях блідого сонця, а в повітрі зависли солоні бризки.
Але того року, коли зі мною стався нещасний випадок, я днями, ба навіть тижнями, не бувала в школі. Я пропустила забагато занять, і директор повідомив, що мене лишають на другий рік. Я припинила грати в теніс та футбол. Я не могла сидіти з малечею. Не могла керувати машиною. Ті, хто був мені друзями, перетворилися на знайомих. Кілька разів я писала Міррен. Телефонувала і лишала повідомлення, за які згодом мені було соромно, стільки в них було самоти і мізерності.
Я телефонувала також і Джонні, та його голосова пошта була переповнена.
Я вирішила більше не намагатися. Я не хотіла говорити того, що змушувало мене почуватися слабкою.
Коли тато повіз мене до Європи, я знала, що Брехуни зараз на острові. Дідусь не провів на Бічвуд телефонного зв’язку, а мобільники там не ловили, тож я писала листи електронкою. Не схожі на мої жалібні голосові повідомлення, вони були, натомість, чарівними посланнями від людини, яка позбавилася головного болю.
Майже.
