Міррен, Тафт, сказав, що Ракель надіслала Ґету пакунок з домашніми брауні[1]. Ліберті та Бонні сказали, що у Ґета в телефоні є її фотографії.
Ґет взагалі не говорив про неї, але уникав зустрічатися зі мною поглядом.
У першу ніч після того, як я дізналася, я плакала, і гризла нігті, і пила вино, яке вкрала з комори Клермонту.
Я несамовито оберталася в небі, шаленіючи та збиваючи зорі з їхніх місць, у голові паморочилося, я блювала.
У душі я щосили вдарила кулаком по стіні. Я змивала сором та злість холодною водою. Потім у ліжку я трусилася, як покинутий собака, ким я, власне, і була, – аж зуб на зуб не попадав.
Наступного ранку і всі дні після того я намагалася опанувати себе. Я підняла вище своє квадратне підборіддя.
Ми плавали на вітрильниках, розпалювали вогнища.
Ми готували відерця морозива і засмагали.
Якось увечері ми вчотирьох влаштували пікнік на маленькому пляжі. У нас були копчені мідії, картопля, солодка кукурудза. Усе це приготували кухарі. Я не знала їхніх імен.
Джонні та Міррен принесли їжу в металевих сковорідках. Ми їли навколо багаття, закрапуючи олією пісок. Потім Ґет готував триповерхові смори[2] для всіх нас. Я спостерігала, як його руки в сяйві полум’я нанизують зефіринки на довгу палицю. Там, де колись були написані наші імена, тепер було записано назви книжок, які він хотів прочитати.
Того вечора на лівій було «Буття». На правій – «ніщо».[3]
На моїх руках теж був напис. Цитата, яка мені подобалася. На лівій – «Живи». На правій – «сьогодні».
– Хочете знати, про що я думаю?
– Так, – сказала я.
– Ні, – сказав Джонні.
– Я от думаю, яке ми маємо право говорити, що цей острів належить вашому дідусеві. Не юридично, а насправді.
– О, будь ласка, не починай стару пісню про злочини колонізаторів, – простогнав Джонні.
– Та ні, я говорю про те, як можна казати, що земля взагалі належить комусь із людей? – Ґет обвів рукою небо, океан, пісок.
Міррен знизала плечима.
– Люди постійно продають і купують землю.
– Може, краще поговоримо про секс чи вбивства? – запитав Джонні.
Ґет не звертав на нього уваги.
– Можливо, земля взагалі не повинна належати нікому. Або, можливо, мусять бути якісь обмеження щодо того, чим можна володіти.
Він нахилився вперед.
– Коли взимку я був із волонтерською місією в Індії, ми будували туалети. Будували їх тому, що в людей у тому селищі їх просто не було.
– Ну всі вже знають про твою Індію, – мовив Джонні. – Ти вже сто разів нам казав.
Ось це мені і подобалося в Ґеті: у ньому стільки захвату, він так невтомно цікавиться світом, що йому важко й уявити, як людям може бути нецікаво його слухати. Навіть коли вони прямо заявляють про це. А ще він ніколи ось так просто не
Шоколадне тістечко з горіхами. (
Ласощі, що складаються з підсмаженого на вогнищі жувального зефіру та шматочка шоколаду, вкладених між двома крекерами.
«Буття й ніщо», Жан-Поль Сартр.
