Ґет не відповідав. Він дивився на мене.
У нього був трагічний профіль та солодкі вуста. Шкіра глибокого шоколадного відтінку, чорне хвилясте волосся. Тіло, сповнене енергії. Він увесь був неначе на пружинах. Ніби чогось шукав. Зітканий зі сподівань та ентузіазму. З амбіцій та міцної кави. Я могла б дивитися на нього вічно.
Наші очі зустрілися.
Я повернулася й побігла.
Ґет побіг за мною. За спиною я чула, як його ноги стукотять по дерев’яних доріжках, що перетинали острів.
Я продовжувала бігти. Він продовжував бігти.
Джонні побіг за Ґетом. А Міррен побігла за Джонні.
Дорослі лишилися гомоніти на причалі, оточивши Еда ненав’язливою турботою і туркочучи над немовлям Віллом. Малі займались тим, чим зазвичай займаються малі.
Ми припинили гонитву, опинившись на крихітному пляжі біля Каддлдауну. То була вузька смужка піску, з обох боків обмежена високими скелями. Тоді цей пляж майже ніколи не відвідували. На великому пісок був ніжніший і майже без водоростей.
Міррен зняла взуття, і всі ми вчинили так само. Ми жбурляли у воду камінчики. Ми просто були.
Я написала наші імена на піску. Кейденс, Міррен, Джонні та Ґет. Ґет, Джонні, Міррен та Кейденс. Так почалася наша історія.
ДЖОННІ БЛАГАВ, щоб Ґет залишився надовше.
Наступного року він благав, щоб його привезли на все літо. І Ґет приїхав.
Джонні був першим онуком. Бабуся з дідусем майже ніколи йому не відмовляли.
У ЧОТИРНАДЦЯТЕ ЛІТО ми з Ґетом удвох прогулювалися на невеличкому моторному човні. Це було одразу після сніданку. Бесс залишила Міррен грати в теніс з близнючками і Тафтом. Джонні того року почав бігати і нарізав кола по периметру острова. Ґет знайшов мене на кухні Клермонту і запитав, чи не хочу я взяти човна.
– Та не дуже.
Мені хотілося повернутися в ліжко і почитати.
– Ну будь ласка.
Ґет майже ніколи не казав «будь ласка».
– Візьми його сам.
– Я не можу. Не відчуваю, що маю право.
– Ну звісно, можеш.
– Але тільки з кимось із вас.
Він поводився якось особливо дивно.
– А куди ти хочеш поплисти? – запитала я.
– Я просто хочу побути десь поза островом. Часом я просто не витримую тут.
Тоді я не уявляла, чого саме він не витримував, але погодилася. Ми вийшли в море у штормівках та купальних костюмах. Невдовзі Ґет заглушив двигун. Ми сиділи собі, їли фісташки, дихали солоним повітрям. Сонце мерехтіло у воді.
– Пірнімо, – сказала я.
Ґет стрибнув, а я за ним, але вода тут була настільки холодніша, ніж на пляжі, що нам перехопило подих. Сонце зайшло за хмари.
Ми нервово хихотіли і кричали, що це була найдурніша з ідей – стрибнути у воду. І чим ми думали? Поблизу острова водилися акули, всі знали про це.
О господи, ще акул бракувало! Ми
