Ричер робив обшук у кімнаті, він розпочинав із самої кімнати, а не з її вмісту. Ті, хто ховали, а потім і ті, хто шукали, мали звичку ігнорувати фізичну структуру приміщення, яка завжди давала багато можливостей для роботи. Особливо для того, щоб заховати аркуш паперу. Радіатор під вікном міг розкриватися, і у дев’яти випадках із десяти там можна було знайти пластикове відділення, спроектоване спеціально для того, щоб тримати в ньому папір, часто це була гарантія на товар чи інструкція до нього, проте серед них винахідлива людина могла б сховати ще цілий десяток сторінок.
Або ж, якщо тут була штучна система опалення та охолодження, то точно були б вентиляційні решітки, які легко можна було б відкрутити. За потаємними розсувними дверцятами можна чудово сховати документи. Стелю було викладено панелями, які легко знімаються за потреби. На розсувних дверцятах шафи також був невидимий для непрофесійного ока бік, і ще багато таких місць повсюди.
А вже тоді на черзі були меблі. У цьому випадку це було ліжко, два столики біля ліжка, оббите тканиною крісло, стілець за обіднім столом, сам стіл та невеликий комод.
Вони шукали скрізь, проте так нічого і не знайшли. Потім Ченґ сказала:
– Все одно варто було спробувати. Я навіть тішуся, що ми нічого не знайшли, у якомусь сенсі. Це надає справі певної незавершеності. Я хочу, щоб із ним усе було гаразд.
Ричер відповів:
– Я хочу, щоб він зараз був у Вегасі із дев’ятнадцятирічною кралею. Проте, оскільки ми не отримали від нього жодного повідомлення, можна дійти висновку, що все далеко не так. Тож ми повинні бути насторожі.
– Він колишній коп і спецагент. Яка відстань звідси до універсаму? Що з ним могло трапитися?
– Десь двісті футів. Магазин знаходиться позаду їдальні. Будь-що могло трапитися.
Ченґ нічого не відповіла. Ричер відчував бруд на руках. Від пересування меблів та торкання тих поверхонь, які вже давно ніхто не прибирав. Він увійшов до ванної та відкрив кран, щоб помити руки. Мило було новим, ще запакованим у паперову обгортку. Світло-блакитного кольору, гофрованої форми та із золотистою емблемою. Точно не найгірше місце, у якому Ричерові доводилось побувати, судячи з усього. Він розпечатав упаковку з милом та зірвав папір. Смітник стояв під раковиною. Сама раковина була досить глибокою. Потрібно було добряче викрутитися, щоб дістатися до смітника. Та ще й лівою рукою. Проте йому це вдалося. А тоді він почав мити руки, спочатку новим милом це було зробити непросто, а потім воно стало більш піддатливим. Він витер руки свіжим, чистим рушником, а тоді йому раптом дещо спало на думку, і він нахилився, щоб перевірити, чи його зіжмакана кулька з обгортки мила влучила в ціль.
Не влучила. Смітник був невисоким, наче куций циліндр, а ще він стояв дуже близько до лівого кутка, тому за ним ще точно залишалося трохи місця. Той самий простір, який, скоріше за все, ігнорували навіть покоївки під час прибирання. Не за два долари чайових же їм там прибирати. Це було те саме місце, яке ставало кладовищем для заблукалих викинутих речей.
