знаходився невеликий коридорчик, у якому на стіні висів телефон-автомат. Жодного звукопоглинаючого накриття. Лише сам апарат, повністю металевий – навіть дріт. Ченґ опустила декілька монет у щілину і набрала номер. Вона якусь мить слухала гудки, а потім мовчки поклала слухавку. Тоді вона сказала:
– Автовідповідач. Стандартний запис телефонної компанії. Жодної прив’язки. Жодних імен. Проте схоже на стільниковий телефон.
Ричер сказав:
– Вам слід було залишити повідомлення.
– Немає сенсу. Мені сюди ніхто не додзвониться.
– Спробуйте подзвонити Ківерові ще раз. Про всяк випадок.
– Я не хочу. Не хочу знову слухати, як він не відповідає на дзвінок.
– З ним або все гаразд, або ні. А від того, будете ви йому дзвонити чи ні, нічого не зміниться.
13
Поїздом було б добиратися швидше, проте до його відправлення залишалося ще вісім годин, тож вони поїхали автомобілем, який Ченґ узяла напрокат. Це був компактний форд-позашляховик зеленого кольору. Його салон був простим, а ще авто не мало жодних позначок. Чувся сильний запах мийного засобу для шкіряних оббивок. Уже за хвилину вони їхали за містом по старому шляху, де раніше рухалися каравани фургонів, і тоді вони повернули на південь, потім на захід, а тоді знову на південь, через величезну шахову дошку безмежних золотих полів, аж поки не виїхали на місцеву дорогу, яка прогнозувала виїзд на трасу через двісті миль.
Ченґ була за кермом, одягнута у футболку. Ричер відсунув своє сидіння назад і спостерігав за нею. Однією рукою вона притримувала кермо внизу, а друга лежала в неї на коліні. Її очі постійно бігали туди-сюди: то на дорогу попереду, то на дзеркала, то знову на дорогу. Вона то намагалася періодично всміхатися, то кривилася: видно було, що в її голові снує купа думок. Її плечі були трохи зведені вперед, і тому вона сутулилася. Із чого Ричер зробив висновок, що вона хоче здаватися меншою. З таким її наміром він був абсолютно не згоден. Йому вона здавалася пропорційною. Так, у неї були довгі кінцівки і вона мала міцну статуру, проте все було при ній.
«Думаю, я достатньо хороша людина, проте причина не в мені».
Він нічого не сказав. Вона подивилася в дзеркало знову і сказала:
– За нами рухається вантажівка.
Він запитав:
– На якій відстані?
– Десь за сотню ярдів.
– Скільки вона вже їде за нами?
– Близько милі.
– Це ж дорога загального користування.
– Але вона рухалася дуже швидко спочатку, а тепер вона їде позаду нас. Наче вона нас шукала і нарешті знайшла.
– Машина лише одна?
– Це все, що я звідси бачу.
– Не схоже на спецзагін.
– Здається, там лише двоє людей. Водій та пасажир.
Ричер не хотів обертатися й дивитися назад. Він не хотів, щоб хтось
