сніданку вони дійсно натрапили на покоївку, яка розпочала свою роботу, але та була ще далеко від номера Ківера. Була зайнята на зовсім іншому боці «підкови», готуючи двісті третій номер до повторного заселення після виїзду з нього чоловіка в костюмі. На проході перед номером стояв її переповнений візочок, а двері номера були відчиненими. Ззовні було видно, як вона саме розстеляла ліжко. Ключі від номерів мали б висіти в неї на поясі, чи бути в кишені, чи на ручці її візка.
Ричер сказав:
– Думаю, мені слід підійти до неї та привітатися.
Він повернув ліворуч біля двісті одинадцятого, тоді ще раз ліворуч біля двісті шостого, а тоді зупинився, порівнявшись із візком, та зазирнув усередину до двісті третього номера.
Покоївка плакала. І при цьому вона все одно продовжувала працювати. Вона була білою, худорлявою, наче шпала, з майже невидимими слідами колишньої молодості, вона саме заносила рушники до ванної. Вона схлипувала і пхинькала, і сльози котилися вниз по її обличчю.
З-за дверей Ричер запитав:
– Мадам, із вами все гаразд?
Жінка зупинилася, випустила рушники з рук і випросталася. Вона форкнула, зробила вдих і вп’ялася поглядом у Ричера, а тоді обернулася і втупилася в дзеркало, а тоді знову обернулася без жодної реакції, наче її зовнішній вигляд не давав жодних причин для хвилювання.
Вона всміхнулася й тоді промовила:
– Я дуже щаслива.
– Гаразд.
– Ні, справді. Перепрошую. Просто чоловік, який щойно звідси виїхав, залишив мені чайові.
– І що, вони у вас перші за весь час?
Вона відповіла:
– Вони в мене найкращі за весь час.
Вона була одягнена в робочий халат із великою кишенею внизу, яка могла вмістити будь-що. Вона обережно двома руками витягла конверт. Він був меншим за звичні розміри конвертів для листування. Він швидше нагадував відповідь на вишукане запрошення. Зверху на ньому авторучкою було написано «Дякую».
Великим пальцем вона відігнула верхню частину конверта та витягла звідти купюру в п’ятдесят доларів. Улісс Ґрант, власною персоною спереду на купюрі.
– П’ятдесят баксів, – сказала вона. – До цього найбільшою сумою, яку я отримувала, було два долари.
– Вражаюче, – відповів Ричер.
– Це настільки змінить моє життя, ви навіть не уявляєте.
– Я за вас дуже радий, – відповів Ричер.
– Дякую. Виходить, дива таки іноді трапляються.
– Чи знаєте Ви, чому це містечко називається «Материн Спочинок»?
Жінка на хвилину замислилась.
– Ви мене запитуєте чи хочете мені розповісти?
– Я вас запитую.
– Я не знаю.
– Ви ніколи не чули жодних історій?
– Про що?
– Про матерів, – відповів Ричер. – Які спочили, у прямому чи переносному значенні.
– Ні, – сказала вона. – Я про це нічого не чула.
