апарат у море.
Чон До підійшов до поруччя.
– Ну як можна їх не рахувати? – заревів він до офіцера Со. – Як?!
На тому тренування скінчилося. Настав час для оперної діви. Офіцер Со мав перетнути Японське море на рибальському судні, а Чон До з Ґілем сіли на нічний пором із Чхонджина до Ніїґати. Опівночі, уже зі зловленою співачкою, мали зустрітися на пляжі з офіцером Со. Як сказав офіцер, простота – це ключ плану.
Чон До і Ґіль сіли на денний потяг на північ, до Чхонджина. На вокзалі під товарними платформами спали сім’ї, чекаючи, поки стемніє, щоб перебратися до Сінийджу, за яким просто на другому березі річки Туманґан починався Китай.
До порту пішли пішки повз сталеплавильний завод «Зрівняння»: високі крани заіржавіли на місці, усі мідні деталі печі давно розтягли на брухт.
Будинки стояли порожні, вікна видачі харчування заклеєні папером. Ані випране не сушилося, ані цибулею не пахло. Усі дерева були спиляні в голодний час, а тепер, кілька років по тому, нова парость була однакової висоти, молоді стовбури завтовшки з тонку кістку ноги, свіжі пагони витикалися в найнесподіваніших місцях: з бочок для дощової води, з водостоків, а одне – узагалі з сортиру, де людський скелет досі намагався вичавити з себе нестравне насіння.
«Довге майбутнє», коли Чон До з Ґілем підійшли ближче, здалося не більшим за лазарет.
Краще б Чон До не звертав на табір уваги, бо Ґіль одразу захотів зайти й роздивитися.
Були там тільки тіні. Усе, що можна, навіть одвірки, розтягли на дрова. Залишився тільки список 114 Великих Мучеників Революції на стіні.
Ґіль не повірив, що Чон До давав імена всім сиротам.
– Ти що, правда всіх Мучеників пам’ятаєш? – спитав він.
– Оце Ха Шінь, – пояснив Чон До. – Коли його спіймали японці, він одрізав собі язика, щоб вороги не змогли нічого від нього дізнатися. У нас був один хлопчик, який не говорив, – то я так його назвав.
Ґіль провів пальцем по списку.
– Ось і ти, – сказав він. – Мученик номер сімдесят сім, Пак Чон До. А в цього яка пригода?
Чон До помацав чорний слід від жаровні на підлозі.
– Хоч він і вбив багато японських солдатів, – промовив він, – революціонери з його загону не довіряли Пакові Чон До, бо в нього кров була нечиста. Щоб довести свою вірність, він повісився.
Ґіль здивовано подивився на Чона.
– Ти себе назвав його іменем? Чому?
– Він пройшов найвище випробування честі.
Кімната Начальника сиріт виявилася не більшою за солом’яний матрац. А від портрета тієї жінки, яка йому так боліла, Чон До знайшов тільки слід – дірку в стіні, де колись був цвях.
– Оце тут ти спав? – спитав Ґіль. – У кімнаті Начальника?
Чон До показав дірку від цвяха:
– Отут висів портрет моєї матері.
Ґіль уважно придивився.
– Еге ж, тут був цвях, – відзначив він. – Слухай, ти ж із батьком жив, навіщо тобі було сирітське ім’я?
– Він не міг дати мені своє
