за справа з мінами, яка гірша за їхнє знешкодження?
– Наносити їх на мапу, – обізвався Ґіль.
– Як – із детектором?
– А металошукачі тут не допоможуть, – сказав Ґіль, – в американців тепер міни пластикові. Ми робили карти, позначаючи ймовірне розташування мін, з огляду на місцевість і психологію. Коли дорога сама тебе змушує пройти якусь ділянку або шлях залежить від коріння дерев, то ми припускаємо, що там міна, і позначаємо її. Ми всю ніч проводили на мінному полі, на кожному кроці ризикуючи життям, – і заради чого? Ранок настає, міни лишаються, де були, ворог теж.
Чон До знав, кому зазвичай дістаються найгірші роботи – тунельна розвідка, субмарини на дванадцять матросів, міни, біохімія, – і раптом він побачив Ґіля геть із інакшого боку.
– То ти сирота, – сказав Чон До.
Ґіль вражено подивився на нього.
– Зовсім ні. А ти?
– Ні, – відповів Чон До. – Я – ні.
Загін Чона До складався з сиріт, хоча самого Чона це не стосувалося. У КНДРівських документах він був прописаний за адресою «Довгого майбутнього», і тепер це його присуд і вирок. Цю проблему ніхто в Північній Кореї не міг би розв’язати, така його доля. Він провів життя з сиротами, розумів їхній особливий стан, тож не мав до них тієї відрази, яка була в більшості людей. Просто він не був одним із них.
– Ти тепер перекладач? – спитав Чон До.
– Якщо достатньо довго поповзати мінними полями, – сказав Ґіль, – то тебе винагородять. Пошлють у якесь тепле місце, як-от мовні курси.
Офіцер Со невесело реготнув.
Біла піна з бурунів тепер перекидалася через борт у човен.
– Головне лайно в цьому, – зізнався Ґіль, – що тепер, коли я йду вулицею, все думаю собі: «Отут я б поставив міну». Чи ловлю себе на тому, що обминаю певні місця, наприклад пороги. Або й боюся просто перед пісуаром стати. Уже й у парку погуляти спокійно не можу.
– У парку? – перепитав Чон До. Він ніколи не бачив парків.
– Годі, – увірвав розмову офіцер Со. – На курси японської потрібно знайти нового викладача.
Він приглушив мотор, і голос прибою посилився, а човен захитався на хвилях.
Вони бачили чоловіка, який спостерігав за ними, але тепер вони безпорадно бовталися метрів за двадцять від берега. Коли Чон До відчув, що човен починає перевертатися, він вискочив за борт, щоб його вирівняти, і, хоча глибина була лише по пояс, хвилі збивали з ніг. Приплив проніс Чона До над піщаним дном, а потім він, закашлюючись, висунувся з води. Чоловік на пляжі нічого не сказав. Було майже зовсім темно, коли Чон До вибрався на берег.
Глибоко вдихнув, витер з волосся воду.
– Конбан ва, – звернувся він до незнайомця. – Оденкі кес да?
– Оґенкі дес ка, – поправив із човна Ґіль.
– Дес ка, – повторив Чон До.
Прибіг собака з жовтим м’ячем.
Якусь мить чоловік не рухався.
