роботи та квартирами в Пхеньяні. Діти тримали транспаранти з написами «Ласкаво просимо!» і співали партійних пісень, щоб японські корейці спустилися трапом попри страшний вигляд міста Чхонджин і «воронів», які чекали неподалік і мали відвезти новоприбулих до трудових таборів кванлісо[5]. Чон До немовби тільки вчора спостерігав цих акуратних хлопчиків у новеньких кросівках, які нарешті повернулися додому.
Він узяв жовту футболку.
– І що я маю з цим робити? – спитав він.
– Це твоя нова форма, – відказав офіцер Со. – Ти ж хитавиці не боїшся, еге ж?
Чон До не боявся. Вони сіли на потяг до східного порту Чхольхван, де офіцер Со зафрахтував рибальське судно; команда так злякалася військових гостей, що аж до японських берегів не знімала значків із портретом Кім Ір Сена. Біля поверхні моря Чон До бачив маленьких рибок із крилами, а туман пізнього ранку був такий густий, що кожне вимовлене слово немов зникало в ньому. Цілий день кричали гучномовці, а в кожного з рибалок на грудях був витатуйований портрет дружини. Море було таке примхливе, яким він іще ніколи його не знав: тіло не мало жодної певності, куди переносити свою вагу кожної миті, а проте з цим можна було зжитися. Вітер у снастях, здається, був у згоді з хвилями, які підставляли плечі під корпус судна. І, лежачи на даху стернової рубки під нічними зорями, Чон До відчував, що тут саме те місце, де людина може просто заплющити очі й полегшено зітхнути.
Офіцер Со також узяв на борт перекладача – такого собі Ґіля. Ґіль читав японські романи на палубі та слухав маленький касетний плеєр через навушники. Чон До тільки раз спробував заговорити з Ґілем: спитав його, що той слухає. Але не встиг Чон До розтулити рота, як Ґіль зупинив плеєр і промовив слово: «Опера».
Вони мали взяти когось – когось на пляжі – і привезти цю людину з собою додому. Більше нічого офіцер Со про їхню мету не казав.
На другий день у сутінках їм стало видно далекі вогні міста, але капітан не дозволив матросам підпливти ближче.
– Це Японія, – пояснив він. – Я не маю документів на ці води.
– Я скажу, наскільки близько треба, – мовив капітанові офіцер Со, і вони попрямували до берега, контролюючи глибину рибальським лотом.
Чон До перевдягнувся, міцно затягнувши пояс цупких джинсів.
– Це одяг останнього з тих, кого викрали? – поцікавився він.
Офіцер Со відповів:
– Я багато років нікого не викрадав.
Чон До відчув, як напружуються м’язи обличчя, як по всьому тілу пробігає відчуття жаху.
– Розслабся, – сказав офіцер Со. – Робив я це сто разів.
– Правда?
– Ну двадцять сім.
Офіцер Со витяг невеликий ялик і вже біля берега наказав рибалкам спустити його на воду. Там, на заході, у Північній Кореї сідало сонце, холодало, і вітер перемінився. Човник крихітний, подумав Чон До, у ньому ледве стане місця для однієї людини, що вже казати про трьох людей і викраденого, який
Концентраційний табір для політичних в’язнів.
