забере потік. Але Бо Сон не зник у нікуди: він або пішов на дно до зубатих вугрів, або втримався на воді і його перенесло на північ до Владивостока – кудись він та пішов. І японець, він не ніде – онде він, за вікном, у карцері, просто біля плацу.
І Чона До раптом осяяло: мати! – і вона теж десь, просто в цю хвилину, у якійсь столичній квартирі, може, біля дзеркала, зачісується перед сном.
Уперше за багато років Чон До заплющив очі й дозволив собі пригадати її обличчя. Небезпечно отак мріяти про людей. Якщо цим займаєшся, то скоро ця людина прийде до тебе в підземелля. Таке траплялося з ним не раз, коли він згадував дітей з «Довгого майбутнього». Отак утратиш пильність – і раптом цей хлопчик уже йде в темряві за тобою. Буде тобі щось казати, питати, чого не замерз саме ти, чого не ти впав у цистерну з фарбою, і передчуваєш замашний удар ногою просто в обличчя.
Але його мама була тут. Чон До лежав, слухав, як труситься хворий солдат, і тут до нього зійшов її голос. «Аріран…»[6] – співала вона, і болів йому цей голос, на межі шепоту, що прилетів з невідомих місць. Блін, навіть останній сирота знає, де його батьки.
Пізньої ночі приплентався Ґіль. Відчинив холодильник, що було заборонено робити, і поставив щось у нього. А тоді впав на койку. Ґіль спав, розкидавши руки-ноги, і Чон До зрозумів, що в дитинстві цей чоловік мав власне ліжко. Перекладач одразу заснув.
Чон До й офіцер Со встали в темряві й пішли до холодильника. Коли офіцер Со смикнув за ручку, звідти легко дихнуло холодом. З глибини, з-за штабелів пакетів із кров’ю, офіцер Со витяг наполовину надпиту пляшку соджу[7]. Швидко зачинили холодильник: кров призначалася для Пхеньяна, і, якщо зіпсується, будуть великі неприємності.
Узяли пляшку до вікна. Десь удалині в загорожах гавкали собаки. На обрії, над ракетними бункерами, небо сяяло: місячне світло відображувалося в океані. Ґіль позаду них почав пускати вві сні гази. Офіцер Со випив.
– Мабуть, старий Ґіль не звик до дієти з пшоняних перепічок і соргового супу.
– А хто він, в біса, такий? – спитав Чон До.
– А, забудь, – сказав офіцер Со. – Не знаю, нащо Пхеньян знову затіяв ці штуки через стільки років, але, сподіваюся, за тиждень ми його позбудемося. Одна місія, і якщо все буде гаразд, то ми вже цього типа не побачимо.
Чон До й собі випив – шлунок стиснувся, схопив алкоголь, наче спіймав плід із дерева.
– А яка місія? – уточнив він.
– По-перше, ще один вихід, для тренування, – відповів офіцер Со. – А потім буде хтось особливий. Токійська опера влітку гастролює в Ніїґаті. Там є співачка, сопрано. Звати Руміна.
За другим разом соджу пішов легко.
– Опера? – спитав Чон До.
Офіцер Со знизав плечима.
– Певне, якесь цабе з Пхеньяна почуло про неї й захотіло її собі.
– Ґіль сказав, що пережив мінні поля, – мовив Чон До. – Що
Одна з найвідоміших корейських народних пісень. У найбільш популярному варіанті співається про нещасливе кохання й водночас про красу гір та нічного неба.
Корейський алкогольний напій, робиться здебільшого з батату або зерна. Міцність від 20 до 45 градусів.
