style="font-size:15px;"> – Мені 15 років, 3 місяці й 3 дні.
– Ну, майже твого віку, – відповіла вона.
Потім ми трохи помовчали, і вона спитала:
– У тебе немає собаки, чи не так?
– Ні, – відповів я.
– Мабуть, тобі б хотілося мати собаку? – поцікавилася вона.
– У мене є щур, – відповів я.
– Щур? – перепитала вона.
– Його звати Тобі.
– А-а, – протягнула вона.
Тоді я сказав:
– Більшість людей не люблять щурів, оскільки вони вважають, що щури переносять такі хвороби, як бубонна чума. І це лише тому, що вони жили в каналізації й забиралися на кораблі, які припливали з чужих земель, де були невідомі хвороби. Але щури дуже чепурні. Тобі постійно вмивається. І його не треба вигулювати. Я просто пускаю його побігати по своїй кімнаті, щоби він робив фізичні вправи. А інколи він сидить у мене на плечі або ховається в рукаві, наче в лігві. Але на волі щури не живуть у лігвах.
– Ти не хочеш зайти до мене на чай? – запросила місіс Александер.
– Я не заходжу в чужі будинки, – відповів я, і вона запропонувала:
– Ну, може, я винесу щось надвір. Ти любиш воду з лимоновим сиропом?
– Мені подобається тільки апельсиновий сироп, – відповів я.
– На щастя, у мене є трохи. А як щодо «баттенберга»? – спитала вона.
– Не знаю, оскільки я не знаю, що таке «баттенберг».
– Це такий торт. Посередині на ньому є чотири рожеві й жовті квадратики, а по краях – марципанова глазур, – пояснила вона.
– Це видовжений торт, квадратний у поперечному перерізі, який поділено на однакові різнокольорові квадрати, розташовані за шаховим порядком? – спитав я.
– Так, мабуть, його можна й так описати, – відповіла вона.
– Гадаю, мені сподобаються рожеві квадрати, але не жовті, оскільки я не люблю жовтий колір. І я не знаю, що таке марципан, тож не знаю, чи він мені сподобається, – сказав я.
– Боюся, марципан також жовтий. Може, мені варто натомість принести печиво. Тобі подобається печиво? – спитала вона.
– Так. Певні види печива, – відповів я.
– Я принесу різне, на вибір, – пообіцяла вона.
Вона повернулася та пішла до будинку. Вона рухалася дуже повільно, бо була старою пані, і перебувала всередині понад 6 хвилин, тож я почав нервуватися, оскільки не знав, що вона робить у будинку. Я погано її знав, щоби напевне сказати, чи вона не збрехала про апельсиновий сироп і торт «баттенберг». І я подумав, що вона може подзвонити в поліцію і тоді в мене будуть серйозні проблеми через попередження.
Тому я пішов.
Коли я переходив вулицю, то мені сяйнула думка про те, хто міг убити Веллінгтона.
Я уявив собі Послідовність Міркувань, яка мала такий вигляд:
1. Хтось убив собаку, оскільки:
a) він ненавидів собаку;
б) він був божевільним;
в) він
