вбили.
Я спитав, чи помітила вона щось підозріле в четвер уночі, що би могло допомогти розслідуванню.
– Наприклад? – спитала вона.
– Наприклад, незнайомці. Або крики, наче хтось сварився, – відповів я.
Але вона сказала, що нічого не чула й не бачила.
А потім я вирішив спробувати те, що називається Змінити Тактику, і спитав її, чи вона не знає нікого, хто хотів би засмутити місіс Шиєрс.
– Може, тобі слід поговорити про це зі своїм татом, – запропонувала вона.
А я пояснив їй, що не можу поговорити зі своїм татом, оскільки це таємне розслідування, бо він наказав мені не лізти в чужі справи.
– Ну, може, він мав рацію, Крістофере.
– Отож, ви не знаєте нічого, що б допомогло розслідуванню, – сказав я.
– Ні, – відповіла вона, а потім додала: – Будь обережним, юначе.
Я пообіцяв, що буду обережним, подякував їй за відповіді на мої запитання й пішов до будинку № 43, який стоїть поруч із домом місіс Шиєрс.
У будинку № 43 жили містер Вайз і його мати, яка була в інвалідному візочку, і саме тому він мав жити з нею, щоби супроводжувати її по крамницях і всюди її возити.
Двері відчинив містер Вайз. Від нього пахло потом, старим печивом та зіпсованим попкорном, а так пахнуть, коли дуже довго не миються, так пахне Джейсон із моєї школи, бо він із бідної родини.
Я спитав містера Вайза, чи знає він, хто вбив Веллінгтона в четвер уночі.
– Трясця його матері, а поліцейські дедалі молодшають, чи не так? – відповів він і засміявся.
Мені не подобається, коли люди з мене сміються, тож я розвернувся й пішов.
Я не стукав у двері № 38, що поруч із нашим будинком, оскільки ті люди вживають наркотики й Батько каже, щоби я ніколи не розмовляв із ними, тож я не розмовляю. А вночі вони голосно вмикають музику й інколи лякають мене, коли я бачу їх на вулиці. І той будинок насправді їм не належить.
Потім я помітив стару пані, яка живе в будинку № 39, що на протилежному боці вулиці від оселі місіс Шиєрс. Вона була в саду біля ґанку й підрізала живопліт електричним секатором. Її звати місіс Александер. У неї є собака. Це такса, і тому та пані мала бути хорошою людиною, оскільки їй подобаються собаки. Але собаки в саду не було. Він був у будинку.
На місіс Александер були джинси й кросівки, які старі люди зазвичай не носять. На джинсах засохла земля. А кросівки були фірми «Нью-беленс». А шнурівки червоні.
Я підійшов до місіс Александер і спитав:
– Вам щось відомо про вбивство Веллінгтона?
Вона вимкнула електричний секатор і сказала:
– Боюся, тобі доведеться повторити своє запитання. Я трохи глухувата.
Тож я повторив:
– Вам щось відомо про вбивство Веллінгтона?
– Я вчора про це дізналася. Жах. Справжній жах, – відповіла вона.
– Ви знаєте, хто його вбив? – спитав я.
– Ні, не знаю, – відказала вона.
– Хтось має знати,
