Лоро, – сказав він. – Що з вами? Ви така бліда. Заходьте, заходьте.
Вона зайшла. Він спитав, що сталося.
– Була жахлива аварія, – сказала вона.
Він стривожився ще більше.
– Дік чи хтось із дітей? Моя присутність потрібна? Лоро, сідайте, ви наче от-от зомлієте.
– Із моїми все гаразд, – сказала вона. – Це… Чарльзе, це Петсі. І Моррі.
Він обережно поклав товсту книгу на столик у коридорі. Мабуть, саме тієї миті вона й прочитала назву, і не дивно, що запам’ятала її: в такі моменти людина все бачить і все запам’ятовує. Я знаю це з власного досвіду. Краще б я не знав.
– Вони травмувалися? Сильно? – Не встигла вона відповісти, як: – Вони в лікарні Святого Стефана? Напевно. Вона найближча. Можна взяти ваш міні-фургон?
Лікарня Святого Стефана була в Касл-Року, але, звісно, їх відвезли не туди.
– Чарльзе, ви маєте приготуватися, це буде жахливий удар.
Він узяв її за плечі… делікатно, сказала вона, не стискав, та коли нахилився, щоб подивитися їй в обличчя, його очі палали.
– Травми? Лоро, вони сильно травмовані?
Моя мати розплакалася.
– Чарльзе, вони загинули. Мої співчуття.
Він відпустив її, руки безсило впали вдовж боків.
– Неправда, – мовив він голосом людини, що констатує простий факт.
– Мені треба було приїхати сюди на машині, – сказала моя мати. – Треба було взяти фургон. Я не подумала. Просто пішла.
– Неправда, – повторив він. Відвернувся від неї й притулився лобом до стіни. – Ні. – Він вгатився лобом об стіну, так сильно, що задрижала картинка, яка висіла неподалік, на ній був Ісус із ягням на руках. – Ні. – Він знову вдарився лобом, і картинка злетіла з гачка.
Мама взяла його за руку. Рука була млява й висіла батогом.
– Чарльзе, не треба цього робити. – І, неначе він був не дорослим чоловіком, а одним із її дітей: – Не треба, зайчику.
– Ні. – Знову удар лобом. – Ні! – Ще раз. – Ні!
Тепер уже мати обхопила його обома руками й відтягла від стіни.
– Досить! Заразісінько перестаньте!
Він подивився на неї, очманілий. На лобі розпливалася яскраво-червона пляма.
(«У нього був такий вигляд… – розповідала вона мені, лежачи на смертному одрі. – Дивитися на нього було нестерпно, але я мусила. Таке треба припиняти одразу ж, як почалося».)
– Ходімо зі мною до нас додому, – наказала вона йому. – Я дам вам ковтнути Дікового віскі, бо вам треба щось випити, а тут, я точно знаю, нічого такого нема…
Він засміявся. Страшним сміхом.
– …а потім я відвезу вас у Ґейтс-Фолз. Вони в Пібоді.
– У Пібоді?
Мама почекала, поки він усвідомить почуте. Він не гірше за неї знав, що означає «у Пібоді». На той час преподобний Джейкобз відспівав десятки покійників.
– Петсі не може бути мертвою, –
