хвилини за моїм годинником. Якщо не стане боляче. У такому разі витягни вперед руки, і я миттю вимкну.
Рук Кон не простягав, хоча його пальці все рухалися вгору і вниз, неначе він грав на невидимому фортепіано. Верхня губа кілька разів мимовільним рухом оголила зуби, а очі тріпотіли від спазмів. Один раз тим самим рипучим гравієвим голосом він сказав:
– Я… можу… говорити знову!
– Цить! – суворо обірвав його Джейкобз. Його вказівний палець тримався над перемикачем, готовий вирубати струм, а очі стежили за секундною стрілкою наручного годинника. Здавалося, що спливла ціла вічність, та врешті-решт він штовхнув перемикач і тихе дзижчання стихло. Джейкобз відчепив застібки й зняв пояс через голову мого брата. Кон моментально вхопився руками за горло. Шкіра на ньому трохи почервоніла, але я не думаю, що від струму. Просто пояс стискав.
– А тепер, Коне, я хочу, щоб ти сказав: «На городі – тіні, а на вікнах – іній». Але якщо горло почне боліти, одразу припини.
– На городі – тіні, – промовив Кон своїм дивним рипучим голосом. – А на вікнах – іній. – Тоді: – Мені треба сплюнути.
– Горло болить?
– Ні, тільки сплюнути треба.
Клер відчинила двері сараю, Кон вихилився надвір, прочистив горло (і в ньому щось неприємно заскреготало, наче метал іржавих завіс) і відхаркнув клубок, завбільшки з круглу дверну ручку, як мені здалося. Кон повернувся до нас, масажуючи горло.
– На городі – тіні. – Голос у нього був не такий, як колись, але слова вже звучали чіткіше й більше нагадували людську мову. На очі йому навернулися сльози й потекли вниз по щоках. – А на вікнах – іній.
– Поки що достатньо, – вирішив Джейкобз. – Тепер ми підемо в дім і ти вип’єш склянку води. Велику. Ти повинен пити багато води. Сьогодні й завтра. Поки твій голос знову не зазвучить нормально. Зробиш це?
– Так.
– Коли повернешся додому, можеш привітатися з мамою й татом. А потім я хочу, щоб ти пішов у свою кімнату, став на коліна і подякував Господу за те, що повернув тобі голос. Зробиш це?
Кон несамовито закивав головою. Він тепер плакав ще сильніше, і не тільки він. Ми з Клер теж розревлися. Тільки в преподобного Джейкобза очі були сухі. Я думаю, він був надто зчудований, щоб плакати.
Єдиною, хто не здивувався, була Петсі. Коли ми зайшли в будинок, вона стиснула Кону руку й буденним тоном сказала:
– Молодець, хороший хлопчик.
Моррі обійняв мого брата, і Кон теж стиснув його в обіймах, та таких міцних, що в малого очі полізли на лоба. Петсі набрала з кухонного крана води, й Кон випив її одним духом. А коли подякував їй, голос у нього звучав майже як колись.
– Прошу дуже, Коне. Ну все, Моррі вже давно пора в ліжечко, а вам, діти, час іти додому. – І, ведучи Моррі за руку до сходів, але не обертаючись, вона додала: – Я думаю, твої батьки будуть дуже щасливі.
«Щасливі» – не те слово.
