із Френком замість матері, бо наша справжня мати померла, народжуючи мене.
Будьте певні, що мій батько цієї книги не читав. Мені здається, що він за все своє життя, принаймні доросле, не прочитав не те що жодного роману, а навіть короткого оповідання. Не читав він також ані листів, що до нього надходили, ані журналів чи газет. Припускаю, що він читав багато технічних видань, але, чесно кажучи, я не пам’ятаю, щоб батько взагалі щось читав.
Як я вже казав, усе, що йому знадобилося з того рукопису, – мотузочок. Такий уже він був. Ніхто не міг передбачити, що його зацікавить наступної миті. У день бомби це був мотузочок.
Чи ви коли-небудь читали промову, яку він виголосив, одержуючи Нобелівську премію? Ось вам весь її текст: „Леді та джентльмени! Я стою зараз перед вами тому, що ніколи не забував дивитися на всі боки, неначе восьмирічний хлопчик весняного ранку по дорозі до школи. Будь-що може змусити мене зупинитись, глянути і здивуватися, а інколи й навчитись. Я дуже щаслива людина. Дякую вам“.
Отож, батько довго розглядав цей мотузочок, зав’язаний вузлом, а потім почав крутити його на пальцях. Так він викрутив фігуру, що зветься „колиска для кішки“. Не знаю, де батько навчився цього. Може, від свого батька? Його батько, бачте, був кравцем, тож удома в них, за часів його дитинства, мало бути повно всяких ниток та шворочок.
Крім цієї „колиски для кішки“, я більше ніколи не бачив, щоб батько у щось грав. Без усіляких забавок, ігор, кимось вигаданих правил він прекрасно обходився. Моя сестра Анджела завела альбом, куди вклеювала різні вирізки. Там була замітка з журналу „Тайм“. Батька спитали, у які ігри він грає для відпочинку, а він відповів: „Навіщо мені витрачати час на вигадані ігри, коли на світі так багато справжніх?“
Зробивши з мотузочка „колиску для кішки“, батько, мабуть, сам здивувався, а може, згадав своє дитинство. Він раптом вийшов із кабінету й зробив щось, чого ніколи не робив раніше: спробував погратися зі мною. Він не тільки не бавився – він майже ніколи до того не розмовляв зі мною.
Але в той день він опустився на коліна на килимі поряд зі мною, вискалив зуби й почав крутити те плетіння перед моїми очима. „Бачиш? Бачиш? – питав він. – Це колиска для кішки. Бачиш колиску для кішки? Бачиш, де спить миле кошенятко? Няв! Ня-яв!“
Пори на його шкірі здавалися такими великими, як кратери на Місяці. Його вуха та ніздрі заросли волоссям. Від нього несло сигарним смородом, немов від диявола. Огиднішої істоти, ніж мій батько зблизька, я в житті не бачив. Він мені й досі сниться таким.
А старий ще й заспівав! „Кицю, гойдайся на гілці найвищій, – виводив він щосили, – киця в колисці, а вітер аж свище. Гілка зламається – вітром знесе і котеня, і колиску, і все…“
Я заридав. Я підхопився й чимдуж вибіг із дому.
Мушу зупинитись. Зараз третя година ночі. Мій сусід по кімнаті прокинувся та дорікає мені, що машинка дуже голосно стукає».
