скоєних навколо театру зловісних вистав у Парижі…»
Ґіньйоль
Кім Ньюмен
Перерізати горло… це наче скуштувати персиків зі збитими вершками.
Якби не жонглер у масці, вона могла б і не знайти завулок Шапталь. У цьому строкатому кварталі легко було проминути тьмяно освітлений cul-de-sac,[19] навіть незважаючи на сліди ніг, нанесені на бруківку. Колись червоного сліду було достатньо, аби невеличке коло «втаємничених» знайшло дорогу до Théâtre des Horreurs.[20] Тепер же менш перебірлива публіка потребувала більш очевидних дороговказів.
Коли до цього quartier[21] забрідали самотні туристи, здавалося, ніби хижі крокодили ліниво виповзають із прибережного мулу й женуться за ними, посміхаючись на всі зуби. Кейт Рід[22] чудово розуміла, що не слід блукати після настання темряви вулицею Піґаль, роздивляючись крізь товсті окуляри похмурі знаки, що ледь проглядали з-під шарів наклеєних зверху рекламних плакатів. Тримати при цьому розгорнутий путівник Бедекера було те саме, що питати шкільною французькою, як пройти до моргу.
Вона йшла бадьорим кроком, наче знала, куди прямує, – звичка, вироблена під час роботи репортером кримінальної хроніки. На її подив, Монмартр виявився значно менш осоружним, ніж Монто в Дубліні або Вайтчепел у Лондоні.[23] Місцеві Les Apaches[24] вирізнялися самовпевненою й романтичною натурою. Відомо було, що паризькі лиходії мають звичку підіймати chapeaux[25] і цілувати руки під час нападів і грабунків і рідко опускаються до таких низьких, зайвих прийомів, як полоснути когось фінкою чи вдарити по ребрах – чого запросто можна було очікувати від ірландського грубіяна або ж англійського бандита…
…хоча, звичайно, її привела сюди черга зовсім не романтичних зникнень і позбавлених галантності вбивств. «Надмір жаху», обіцяний театральними афішами, виплеснувся зі сцени на вулиці. Червоні позначки на мапі – місця, де жертв «бачили востаннє» і де «були знайдені фрагменти тіл» – підозріло зосереджувалися навколо завулка Шапталь. А Sûreté[26] лише недбало знизувала плечима перед низкою нерозкритих справ. Тож місцева спілка торговців – а насправді, як вона здогадувалась, злочинний синдикат, невдоволений тим, що хтось вторгається на їхню територію, – передав справу до рук теперішнього працедавця Кейт.
Озирнувшись навколо в пошуках підозрілих суб’єктів, вона не знала, на кому зупинитися.
Повії й жебраки настирливо чіплялися до перехожих, визираючи з вікон і дверей. Звідники й закликайли навіть висовували голови із ґратчастих підвальних вікон, описуючи зваби, приховані під вулицями Парижа. Скрізь були кафе і кабаре, бістро і борделі, поети й художники, кишенькові злодії й куртизанки. Люди пили, їли, танцювали та сипали прокльонами в затишних закутках чи просто на вулиці. Музиканти зчиняли ґвалт, намагаючись «переграти» один одного. Тут пропонувалися гріхи на будь-який
Оскар Метеньє (1859–1913) – французький журналіст і драматург, засновник паризького Театру Жахів «Ґран-Ґіньйоль».
Глухий провулок, тупик (
Театр жахів (
Округ, район (
Кейт Рід – персонаж Брема Стокера з нарисів до «Дракули», до остаточної версії роману не ввійшла. З’являється в романах Кіма Ньюмена «Ера Дракули» і «Кривавий червоний барон».
Монто – неформальна назва «кварталу червоних ліхтарів» в Дубліні в 1860–1920 рр. Вайтчепел – у ХІХ ст. найбідніший район Лондона, відомий серією вбивств, які інкримінують Джеку-різнику.
Апаші (
Капелюхи (
Французька пошукова поліція.
