туман клубочився над килимом, покритим витертими латками – від справжнього зношення чи заради художнього ефекту, вона не могла збагнути.
Оголошення – не гарно розмальовані плакати, а примітивні, майже офіційного вигляду – містили заголовки:
Кейт придивилася.
КЕРІВНИЦТВО ТЕАТРУ НЕ НЕСЕ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗДОРОВ’Я, ЩО МОЖУТЬ ВИНИКНУТИ ПІД ЧАС ВИСТАВИ… ВКЛЮЧНО З ТАКИМИ (АЛЕ НЕ ЛИШЕ ТАКИМИ), ЯК ВТРАТА СВІДОМОСТІ, НУДОТА, ПОСИВІННЯ ЧИ ВИПАДІННЯ ВОЛОССЯ, ІСТЕРИЧНА СЛІПОТА АБО ГЛУХОТА, НЕТРИМАННЯ КИШЕЧНИКА, МІГРЕНІ, КАТАЛЕПТИЧНІ НАПАДИ, ЗАПАЛЕННЯ МОЗКУ І/АБО СМЕРТЬ ВІД ПЕРЕЛЯКУ І НЕРВОВОГО ПОТРЯСІННЯ.
Кожен плакат обіцяв:
Кейт уже бачила, як Фостер Твелвтріз грає «Смерть маленької Нелл»,[43] і чула, як Вільям Мак-Ґонаґалл декламує «Крах мосту через річку Тей»[44]… Щоби порушити її сон, потрібно було дещо сильніше, ніж французьке шоу з привидами.
Дві жінки у формі медсестер вимагали, аби кожен підписав у двох примірниках бланк, що звільняє керівництво закладу від «відповідальності за тривогу, дискомфорт, чи погіршення стану здоров’я» тощо. Не впевнена, що цей документ має юридичну силу, Кейт згорнула свій примірник і вклала до програмки – на згадку. Лише закінчивши паперову тяганину, публіку впустили до глядацької зали.
Вона виявився завбільшки з провінційний лекторій або клуб. Крісла були дерев’яні й необбиті – у цьому місці люди сплачували не за комфорт. На відміну від великих драматичних і оперних театрів Лондона, Нью-Йорка й Парижа, цей розважальний заклад освітлювався не електричними лампами. У Театрі Жахів досі використовували газові світильники. Під склепінням даху красувалися рельєфні зображення янголів та святих – спадок католицької школи. Після століття насильства, що чергувалося із забуттям, свята компанія перебувала в жалюгідному стані: з поламаними крилами, безносі, із сороміцькими написами, з розбитими обличчями. Увесь зал, з амфітеатром, партером і ложами, ледве міг умістити 300 глядачів.
Кейт зайняла своє місце в центрі партеру, між немолодим чоловіком (мабуть, дрібним службовцем на пенсії) і щасливою родиною з п’яти осіб – гладким бюргером, його кругленькою дружиною і трьома дітьми, що були викапані батьки в мініатюрі. Після всіх попереджень і підписів Кейт була здивована, що на виставу пускають неповнолітніх.
Колишній службовець був, вочевидь, дуже поважною особою. Він щось схвально бурмотів над статтею в газеті «La Vie Française»[45] – консервативному католицькому виданні, що метало блискавки в усіх зрадників Франції. Зрадою вважалося проголошувати вголос чи в пресі, що капітан Дрейфус, наразі ув’язнений у бараку на острові Диявола,[46] не винуватий у шпигунстві. І, що найбільше дивувало Кейт: усі явно знали, що Дрейфус невинуватий, а справжнім зрадником є інший офіцер, на ім’я Естергазі. Газети
Фостер Твелвтріз – театральний актор, персонаж чорної кінокомедії «Будинок у парку кошмарів», дія якої відбувається 1907 року. «Смерть маленької Нелл» – сцена з роману Діккенса «Крамниця старожитностей».
Вільям Мак-Ґонаґалл – шотландський ткач, відомий як надзвичайно поганий поет-аматор і актор. Автор близько 200 поетичних творів. «Крах мосту через річку Тей» – найвідоміший з них, вважається одним з найгірших віршів в історії британської літератури.
«Французьке життя» (
Альфред Дрейфус (1859–1935) – капітан Генерального штабу Франції, єврей за походженням, 1894 року був несправедливо звинувачений у шпигунстві на користь Німеччини. Справа Дрейфуса мала великий суспільний резонанс, розділивши французьке суспільство на два табори. Острів Диявола лежить неподалік від узбережжя Французької Гвіани. У 1852–1952 роках слугував в’язницею для особливо небезпечних злочинців.
