поряд із дівчиною й не могти приголубити її. Мої бажання були невинні. Я поділяв прийняту в той час думку, що дівчатам треба берегти незайманість. Але ж я не чистокровний англієць.
Був у мене «О Паппус» – материн дядько. Хоч і натуралізований англієць, а однак не довів свою англофілію до того, щоб стати пуританином, ба навіть респектабельним джентльменом. Втім, як гадаю, аж таким великим розпусником цей стариган теж не був. Моїй моральності значно менше шкодило те, що я про нього знав, ніж те, що домислював. Ми говорили тільки по-грецькому, а ви вже, мабуть, досі відчули, що ця мова чуттєва й відверта. Крадькома я почитував книжки з дідусевої бібліотеки. Передивився «La Vie Parisienne»[91]. Якось натрапив на папку з розмальованими ґравюрами. Отож у мене почалися еротичні фантазії. Скромненька Лілі в солом’яному капелюшку… можу й досі описати цей убір так само докладно, як зумів би, коли б він лежав ось тут… Верх капелюшка – неначе просіка в буянні тюлю, світлого, як імла влітку… Біло-рожева смугаста блузочка з довгими рукавами й високим комірцем, вузенька синя спідничка… Ось Лілі йде поруч зі мною в Риджентс-парку навесні 1914 року. Ось вона стоїть поперед мене на ґалереї у «Ковент-Ґардені», мало не умліваючи від червневої спеки, – того року випало гаряче літо, – й захоплено слухає Шаляпіна в «Князі Ігорі»… Лілі… Ночами вона поставала в моїй уяві покинутою молоденькою повією. Я вважав себе збоченцем за те, що створив цей образ, такий далекий від справжнього, й знову почав соромитися своєї грецької крови. Але слухняно йшов на її поклик. Звинувачував у всьому своє походження, а бідолашна мати страждала. Мало того, що її принижували батькові родичі, до них ще й рідний син долучився.
Тоді я соромився. А тепер горджуся, що в моїх жилах тече грецька, італійська, англійська кров і навіть краплинка кельтської. Батькова бабуся була шотландка. Я європеєць. Тільки це для мене вагоме. Але в чотирнадцятому році я прагнув бути стовідсотковим англійцем, який міг би запропонувати Лілі руку, серце й не забруднену домішками кров.
Ви, звичайно, знаєте, що на початку двадцятого століття в юначій уяві Європи зародилося щось набагато потворніше, ніж мої хлоп’ячі арабські ночі[92]. Коли вибухнула війна, мені було тільки вісімнадцять. Її перші дні минули неначе в маренні. Дуже вже довго тривали мир і добробут. Мабуть, колективна підсвідомість прагла змін, очищення. І нищення. Нам, далеким від політики громадянам, війна видавалася тільки справою чести, суто вояцької пихи. Якоюсь такою справою, що її владнають регулярна армія й непереможний флот його величности. Не оголошено мобілізації, а в моєму оточенні ніхто не бачив потреби зголоситися добровольцем. Мені й на гадку не спадало, що якогось дня я муситиму воювати. Мольтке, Бюлов, Фош, Гейґ, Френч – ці прізвища нічого мені не говорили. Але тут дійшла похмура вістка про coup d’archet[93] під Монсом і Ле Като – цілком несподівана. Зарадність німців на війні, кошмарні історії про прусських гвардійців, про насилля в Бельгії, жахітливі списки полеглих. Кіченер[94]. Мільйонне військо. А у вересні – битва на Марні. Це вже не
Паризький щотижневий журнал, заснований 1863 року. З 1905-го відомий своїми ризиковими еротичними публікаціями.
Натяк на цикл оповідань Роберта-Льюїса Стівенсона (1850–1894)
Удар смичком (франц.). У переносному значенні – стрімкий прорив, атака.
Гораціо-Герберт Кіченер (1850–1916) – британський військовий діяч, міністр оборони країни в 1914–1916 роках.
