в голову стукнула безглузда й моторошна думка, що йдеться про жінку з рукавичкою. Я уявив, як вона, виряджена для перегонів в Аскоті, бігає в лісі на грецькому острові, неустанно й намарно шукаючи дороги до К’ю. Вкотре вже з нічної темряви за нашими плечима пролунав зловісний і безглуздий зойк. Кончіс помалу порахував до п’яти, звів руку, й зойк повторився. Знову відлік до п’яти – і знову крик.
– Яка подруга?
– Otus scops. Сплюшка. Вона маленька. До двадцяти сантиметрів. Ось така.
– У вас багато книжок про птахів.
– Я цікавлюсь орнітологією.
– Ви, мабуть, і медицину студіювали.
– Так. Дуже давно.
– І практикували?
– Тільки на самому собі.
Далеко в морі, на заході, сяяли вогні корабля з Афін. Суботніми вечорами він ходив на південь, до острова Кітира. Замість пов’язати віллу «Бурані» з буденним світом, це далеке судно тільки підкреслило її відособленість і загадковість. Я набрався відваги.
– Що ви мали на увазі, назвавши себе ясновидцем?
– А ви як гадаєте?
– Може, спіритизм?
– Спіритизм – це інфантильність.
– І я так подумав.
– Ну звичайно ж.
Проти світла, що падало з відчинених дверей, я майже не розрізняв рис Кончісового обличчя. Він бачив мене краще. Під час розмови я обернувся до вілли.
– Власне кажучи, ви не відповіли на моє запитання.
– Ваш перший відрух був дуже типовий, як на ваше століття, що не піддається навіюванню й схильне не довіряти та спростовувати. Добре видно, що криється під вашою ввічливістю. Ви як дикобраз. Наїживши голки, ця тварина не може їсти. А якщо не їсть, то доводить себе голодом до смерти. І ці колючки гинуть разом із рештою тіла.
Я погойдав рештками узо в чарці.
– Це ж і ваше століття, не тільки моє.
– Я провів багато часу в інших ерах.
– Читаючи книжки?
– Ні, насправді.
Знову монотонно загукала совка – з тими самими рівними проміжками. Я задивився на потонулі в пітьмі сосни.
– Маєте на увазі перевтілення?
– Це дурня.
– У такому разі… – знизав я плечима.
– Я не можу вийти за рамки обмежень, встановлені земним життям. Тож залишається єдиний спосіб побувати в інших сторіччях.
Якусь мить я барився з реплікою.
– Піддаюся.
– Не піддавайтеся. Гляньте вгору. Що бачите?
– Зірки. Космос.
– А ще? Ви знаєте, що вони там. Хоч їх і не видно.
– Інші світи?
Я крутнувся, щоб глянути на співрозмовника. Він сидів, як чорна тінь. У мене по спині побігли мурашки. Кончіс висловив мою думку.
– Гадаєте, я божевільний?
– Ви попросту впали в
