забув, – але ж не міг забути! – що в Оксфорді я вивчав англійську літературу.
– Звичайно.
– І що ж ви читаєте?
Він записав у блокнотику результати вимірювання.
– Е-е-е… переважно романи. Вірші. І критику.
– У мене тут немає жодного роману.
– Ні одного?
– Роман уже не жанр літератури.
Я підсміхнувся.
– Що вас розсмішило?
– Це за моїх часів в Оксфорді так жартували. Якщо не знаєш, що сказати на якійсь вечірці, то ставиш саме таке питання.
– Яке?
– «Чи не гадаєте, що роман уже вичерпався як літературний жанр?» І ніхто не сподівається на серйозну відповідь.
– Розумію. Ніхто не сприймав цього всерйоз.
– Саме так. – Я заглянув у блокнот. – Може, мої виміри чимсь цікаві?
– Ні. – Він пропустив питання повз вуха. – Натомість я кажу всерйоз. Роман помер. Як алхімія. – Кончіс сховав руку з циркулем за спину, щоб не збиватися. – Я зрозумів це ще перед війною. Знаєте, що я тоді зробив? Спалив усі романи, які мав. Діккенса. Сервантеса. Достоєвського. Флобера. Усіх великих і малих. Спалив навіть книжку, яку я написав замолоду, коли ще не дійшов розуму. Я розвів вогнище на подвір’ї. Весь день горіло. Дим розвіявся в небі, попіл канув у землю. Очищення вогнем. Відтоді я здоровіший і щасливіший.
Згадавши, як знищено мої вірші, я подумав, що широкі жести справді справляють враження, якщо ти на них здатен.
– Навіщо продиратися крізь сотні сторінок вимислу, щоб пізнати кілька дрібних істин? – спитав Кончіс, узявши якусь книжку й вибивши з неї пил.
– Може, задля розваги.
– Розваги! – перекривив він мене. – Слова мають служити правді. Відображати факти, а не вигадки.
– Зрозуміло.
– Ось ця книжка служить правді, – Кончіс вказав на біографію Франкліна Рузвельта. – І ось це французьке видання книжки про астрофізику. І ця стара брошура. Подивіться на «Засторогу грішникам, або ж Передсмертні слова Роберта Фоукса, вбивці». 1679 рік. Візьміть і прочитайте за вихідні дні. Знайдете в ній більше правди, ніж у всіх історичних романах.
Його спальня, що виходила вікнами на море, як і концертна зала на першому поверсі, займала трохи не всю ширину фасаду. Під однією стіною стояло ліжко – між іншим, двоспальне – і велика шафа на одяг; у другій стіні були двері, що вели до якоїсь кімнатки – мабуть, вбиральні. Біля цих дверей стояв чудний стіл. Кончіс підняв його віко й пояснив, що це клавікорд. Кімнату облаштовано як кабінет і салон водночас. Кахлева піч, поряд неї письмовий стіл, закиданий паперами, над якими господар недавно працював, і два крісла, оббиті світло-брунатним матеріалом, щоб гармонувало з шезлонґом. У далекому куті – трикутний сервант, заставлений світло-блакитною і зеленою ізницькою[68] керамікою. У підвечірньому світлі ця кімната здавалася затишнішою, ніж зала внизу. Крім того, тут тішив око брак книжок. Тон
Ізник – озеро й місто в Туреччині, недалеко від Стамбула.
