з тих старих фото, на яких глибокі шоколадні тіні врівноважуються кремовим багатством освітлених поверхонь. Походить з епохи, коли жінки відзначалися не грудьми, а стегнами. У цієї дівчини буйна кучма світлого волосся, гостро позначена талія й м’яке пухке обличчя з важкуватими рисами в дусі Ґібсона[70], які тоді високо цінувалися.
Кончіс зауважив, що я затримався біля знімка.
– Колись вона була мені нареченою.
Я знову глянув на світлину. В нижньому ріжку видно тиснене позолоченими літерами прізвище фотографа й лондонська адpecа.
– Чому ви не одружилися?
– Вона померла.
– Схожа на англійку.
– Так. – Він помовчав, придивляючись до неї. На тлі побляклого намальованого гайка, поряд з помпезною вазою дівчина видавалася частинкою абсурдно давньої історії. – Так, вона була англійка.
Я глянув на нього.
– Як вас звали в Англії, пане Кончісе?
Він усміхнувся. Таке бувало рідко й наводило на гадку висунуту з клітки мавпячу лапу.
– Я вже й забув.
– Ви так і не оженилися?
І далі дивлячись на фото, він повільно хитнув головою.
– Ходімо.
У південно-східному куті каблукуватої, оточеної балюстрадою тераси стояв стіл. Уже накритий скатертиною, очевидно на вечерю. Понад лісом відкривався чудовий краєвид – величезний купол світла над землею і морем. Пелопоннеські гори набрали фіолетово-синього відтінку, на блідо-зеленкуватому небі висіла Венера, сяючи м’яким посвітом газового ліхтаря. Фото проти дверей розміщене так, як діти садовлять ляльок на підвіконня: щоб ті дивилися надвір.
Кончіс сидів, спершись на перила й відвернувшись від краєвиду.
– Ну а ви? Ви самі заручені?
Тепер я своєю чергою похитав головою.
– Вам, мабуть, тут дуже одиноко живеться, – припустив Кончіс.
– Мене попередили.
– Симпатичний молодик вашого віку…
– Що ж, була одна дівчина, але…
– Кажіть далі.
– Не зможу цього пояснити.
– Вона англійка?
Я подумав про твір Боннара. Ось вона, дійсність. Про такі миті не розповіси. Я усміхнувся.
– Можна, я попрошу вас про те саме, що ви просили тиждень тому? Про те, щоб не ставити питань?
– Звичайно.
Запало особливе мовчання, те саме, яке минулої суботи накинув мені Кончіс на пляжі. Нарешті він обернувся до моря й обізвався.
– Греція – як те дзеркало. Спершу мучить тебе, а тоді навчає.
– Жити на самоті?
– Просто жити. Таким, яким ти є. Якось – багато років тому – один швейцарець приїхав доживати свої дні у напівзруйнованій одинокій хатці на далекому краю цього острова – он там, під Аквілою. Був такого віку, як я тепер. Весь час він складав годинники й читав книжки
Чарлз-Дейна Ґібсон (1867–1944) – американський графік, що створив американський ідеал жіночої вроди на рубежі ХІХ – ХХ століть.
