не вірю в Бога. І, звичайно, не почуваюсь обранцем.
– А мені видається, що ви таким і є.
– Дякую, – скептично усміхнувся я.
– Це не комплімент. Людина стає обранцем завдяки сліпому випадку, а не завдяки самій собі.
– І хто ж мене обрав?
– Випадок багатоликий.
Кончіс встав і на мить затримав руку на моєму плечі, ніби заспокоював і давав зрозуміти, що це дрібниця. Ми зійшли вгору. На майданчику біля бокової колонади він зупинився.
– Ось я й добрався.
– Дуже вам дякую.
Я хотів, щоб він відповів на мою усмішку й визнав, що піджартував із мене, але на його задумливому обличчі не було й натяку на веселість.
– Попрошу вас виконати два мої прохання. Перше: нікому в селі не кажіть, що познайомилися зі мною. Це з причини певних подій під час війни.
– Я чув про це.
– Що ви чули?
– Одну історію.
– Є дві версії цієї історії. Облишмо їх. Для них я відлюдник. Ні з ким не бачуся. Ви зрозуміли?
– Певна річ. Нікому не скажу.
Я здогадався, яке буде друге прохання. Не приходити на віллу.
– Друге прохання. Ви прийдете сюди в суботу й заночуєте – до понеділка. Якщо вас не лякає ранкова мандрівка.
– Дякую. Дуже дякую. Буду радий.
– Як гадаю, перед нами багато відкриттів.
– «Невтомно будемо шукати»?
– Ви прочитали це в книжці на пляжі?
– Невже не для того ви її залишили, щоб я прочитав?
– А звідки мені було знати, що ви туди прийдете?
– Я відчував, що за мною спостерігають.
Втупившись у мене темно-карими очима, Кончіс барився з відповіддю. Бліда тінь усмішки.
– Чи й тепер таке відчуваєте?
І знову він глянув за мою спину так, ніби побачив щось у лісі. Я оглянувся. В соснах нікого не було. Подивився на Кончіса. Може, жартує? На його губах і далі тремтіла прикра іронічна усмішка.
– А що, справді спостерігають?
– Я просто спитав, пане Ерфе, – простягнув він руку. – Якщо ви чомусь не зможете прийти, то залишіть у Сарантопулоса записку. Гермес її забере. Тут вона буде наступного ранку.
Коли я тиснув Кончісові руку, в мене на обличчі, мабуть, відображалася підозрілість, яку він хотів навіяти. Довше, ніж цього вимагають правила бонтону, він затримав мою долоню у своїй. Міцно тиснув і допитливо дивився на мене.
– Пам’ятайте. Випадок.
– Хай буде так, як кажете.
– А тепер ідіть.
Я роблено всміхнувся. Якісь дурниці – запросити, а тоді спровадити, ніби я зловживаю його терпінням. Кончіс не змінив свого рішення, тож я злегка вклонився й подякував за чай. Він відповів таким самим уклоном. Не залишалося нічого іншого, як піти собі.
Пройшовши ярдів п’ятдесят, я оглянувся. Він не зрушив із місця – повновладний
