стояли два старі тростинові стільці та застелений скатертиною з біло-синім національним орнаментом стіл. На ньому розставлено дві чашки на блюдцях і дві великі тарілки, накриті мусліном. До стіни тулилася ротангова кушетка з подушками. Із скоби, прибитої поміж відчинених балконних вікон, звисав полірований дзвіночок із вицвілою брунатною стрічкою, прив’язаною до язичка.
Зауваживши, що стіл накрито для двох, я збентежився й спинився в куті, понукуваний типовим для англійця бажанням ретируватися. І тут у дверях несподівано виникла чиясь постать.
То був Конхіс.
Розділ 13
Я зразу ж утямив, що він сподівався мого приходу. Конхіс не здивувався, вперше глянувши на мене, й підсміхнувся, мало не гримасу скорчив.
Був він майже лисий, брунатний від засмаги, як стара дублена шкіра, низький, худорлявий, невизначеного віку – чи то шістдесят, чи то сімдесят. Носив темно-синю сорочку, шорти по коліна й спортивні туфлі з плямами соли. Найдужче в ньому вражали очі – темно-карі, майже чорні, зіркі, по-мавпячому проникливі; й цю схожість підсилювали білі як сніг білки. Не вірилося, що це людські очі.
У мовчазному привітанні Конхіс трохи підвів ліву руку, а тоді, не давши мені часу мовити приготовані слова, підійшов до рогу колонади й гукнув у бік хатки:
– Маріє!
Марія відповіла невиразним оханням.
– Мене звуть… – озвався я, коли Конхіс обернувся, та він знову звів руку, на цей раз, щоб перебити мову, взяв мене за лікоть і підвів до краю колонади.
Його авторитетність і різка рішучість пантеличили й вибивали з рівноваги. Господар вілли обвів оком краєвид, а тоді мене. Сюди, в тінь, повівало солодкуватим, шафрановим ароматом квітів, що росли біля жорствяної смуги.
– Непогане місце я вибрав, правда?
У нього була бездоганна англійська вимова.
– Чудове. Але дозвольте мені…
І знову брунатна жилава рука змусила замовкнути, широким жестом обвівши море і гори на півдні так, ніби я недооцінив вибрану місцину. Я скоса зиркнув на нього. Очевидно, Конхіс не з веселунів. Визбуте емоцій обличчя скидалося на маску. Від носа до кутиків рота пролягли глибокі борозенки, що свідчили про досвід, владність і нетерпимість до дурнів. У нього не всі вдома. Цілком певно, що Конхіс не буйний, але таки ненормальний. Здається, він переплутав мене з кимсь іншим. Мавпячі очі втупилися в мене. Таке мовчання, такий погляд водночас непокоїли й трохи смішили: він неначе пробував загіпнотизувати якусь пташку.
Раптом він злегка, але рвучко сіпнув головою – чудний жест, питально-риторичний, не розрахований на відповідь – і тут же переінакшився. Конхіс став поводитися так, ніби все те, що досі між нами сталося, було тільки розіграшем, шарадою, приготованою заздалегідь і виконаною згідно із задумом, а тепер вона добігла кінця.
Я знову спантеличився.
