своєму примірнику антології. Ось у цій строфі з вірша Одена виділено тільки два рядки – третій і шостий.
Про острови ще змалку кожен мріє…
Здаля від міст. Невинне там кохання[46].
Так само химерно власник книжки вибирав фраґменти з Езри Паунда:
Йди, бо минає зоряний приплив.
Щоб він скоріше вмер, прямуй на схід.
Руш! Голка вже тремтить в моїй душі!..
Прийми ж цю повінь зір як неминучу річ.
І далі:
– У кожного мерця живе ще ум! —
Із мόроку озвався глас.
– Прямуй шляхом до пекла, до хорόм
Церериної доні – Прозерпіни.
Йди до Тиресія[47] крізь непроглядну тьму —
Незрячого, що тінню в пеклі пробува
І тайни відає, незнані сущим на землі.
Путі своєї там дійдеш кінця.
Знання – це тінь, що відкидає інша тінь,
Однак за ним хоч на край світу йди,
Бо тямиш менш, ніж одурілий звір[48].
Бриз – сонячний вітерець, звичний влітку на Егейському морі, обхлюпував камінці пляжу хвильками, що звивалися, немов ліниві бичі. Нічого не діялося, все завмерло в очікуванні. Вдруге цього дня я почувався як Робінзон Крузо.
Накривши книжку рушником, я набрав самовпевненого вигляду й обернувся до схилу, тепер уже певен, що за мною спостерігають. Відтак нахилився, зібрав усе це добро й поклав на вершку брили, де легше віднайти згубу. Не з увічливости так зробив, а для того, щоб виправдати свою цікавість перед прихованим спостерігачем. Рушник легенько пахнув жіночими парфумами й кремом для засмагання.
Я повернувся туди, де залишив свою одежу, краєм ока зиркаючи на пляж. Тоді перебрався в тінь сосон. Проти сонця на скелі вилискувала якась біла пляма. Я ліг і заснув. Навряд чи надовго. Та коли прокинувся й глянув униз, не побачив речей на камені. Дівчина – мабуть, таки дівчина – забрала їх, коли мене здолав сон. Одягнувшись, я спустився до води.
Звична стежка до школи починалася від середини затоки. Але з цього місця я зауважив іншу вузеньку стежку, що вела вгору – туди, де повернула огорожа. Доволі крута, й крізь хащі за огорожею нічого не видно. З тіні визирали рожеві голівки диких ґладіолусів, у густих зарослях дзвінко й уривчасто щебетала якась пташина. Здавалося, вона співає за якихось кілька кроків від мене – пристрасно схлипує, як соловей, ось тільки голос частіше уривається. Застерігає чи заманює ця пташка? Годі відповісти й важко відкинути думку, що в цьому співі є приховане значення. Голос теркотів, витьохкував і переливався флейтою, картав і зачаровував.
Раптом десь за хащами зателенькав дзвінок. Пташка замовкла, а я почав вибиратися вгору. Дзвінок озвався тричі. Напевно, скликував на підвечірок, а може, просто якась дитина бавилася. Невдовзі крутосхил став пологіший і дерева поріділи, хоч кущі росли так само густо.
Я побачив браму, замкнену на ланцюг і пофарбовану.
Вістан-Г’ю Оден (1907–1973) – англійський поет. Процитовано уривок із його вірша «Моралістичний пейзаж» (
Міфологічний еллінський герой, фіванський віщун, що осліп у семирічному віці. Після смерти перебував у підземному царстві й з ласки Персефони, богині родючости, владарки небіжчиків, володів ясною пам’яттю та свідомістю.
Слова Кірки з Гомерової «Одіссеї» (пісня XLVII). Англійською мовою переклав американський поет Езра Паунд (1885–1972)..
