шовковим килимом простягалося на захід – до тінистої стіни материкових гір, що нерівним язиком відступала на п’ятдесят-шістдесят миль до південного овиду під неозорим емпірейним дзвоном небес. Лазурний, дивовижно чистий світ. Дивлячись на краєвид, що відкривався з центрального хребта на острові, я, як завжди, забув про свої прикрощі й рушив гребенем на захід, поміж двома широкими виглядами – північним і південним. На соснових стовбурах спалахували ящірки, немов живі смарагдові намиста. Пахнув чебрець, розмарин та інші трави, у шалено променистій блакиті неба тонули кущі з квітами, схожими на кульбаби.
За якийсь час я добрався до місця, де хребет спадав на південь крутосхилом. Зазвичай сідав тут на край урвища, щоб покурити й окинути оком велетенські обшири моря і гір. Тої неділі я, ще не встигши вмоститися, зауважив, що краєвид змінився. Зразу піді мною, на півдорозі до південного краю острова, була затока з трьома будиночками біля самої води. Звідти берег тягнувся на захід ламаною лінією низовинних мисів і малопомітних бухточок. По той бік обжитої затоки із землі здіймався крутий стрімчак, що сягав углиб острова на кількасот ярдів. Червонуватий, покритий осипами та розколинами, неначе призначений служити фортечним муром віллі, що одиноко стояла на мисі позад нього. Я знав лише, що цей будинок належить афінянинові – очевидно, заможному, який приїжджає сюди тільки посеред літа. З кряжа було видно тільки плоский дах, решту застувало поросле соснами узгір’я.
А тепер над дахом звивалося пасмо білястого диму. Отже, дім уже не порожнякує. Мене зразу ж пройняла злість Робінзона Крузо. Ще б пак, споганено чистоту відлюддя цієї південної сторони, а я ж то звик ставитися до нього як до своєї власности. Тут була моя – і тільки моя – потаємна вотчина, й ніхто не мав на неї права, хіба що убогі рибалки, мешканці трьох хаток. Однак водночас взяла мене цікавість, і я рушив стежкою вниз, до затоки на тому боці Бурані – так називався мис, на якому стояла вілла.
Нарешті за соснами прозирнуло море й низка випалених сонцем прибережних каменів. Я вийшов на узлісся. Перед очима розляглася широка затока – жорствяна смуга й прозоро-скляна гладінь в обрамуванні двох мисів. На Бурані, східному й крутішому мисі, ховалася вілла серед дерев, що росли тут густіше, ніж деінде на острові. Двічі-тричі я побував на цьому пляжі й, як і на багатьох фраксоських пляжах, піддавався чарівливому враженню, що я перший сюди потрапив, перший бачу цю місцину, що я взагалі перша людина на Землі. Мешканці вілли нічим не давали себе знати. Розташувавшись на західному, відкритішому краю пляжу, я скупався, перекусив хлібом, оливками та зузукакіями – холодними ароматними фрикадельками, і за весь цей час не побачив ні душі.
Ополудні я перейшов по розпеченій жорстві на ближчий до вілли берег затоки. Серед дерев стояла побілена капличка. Крізь шпарину у дверях я розгледів перекинений стілець, порожній підсвічник і в наївному стилі розписаний іконостас. На дверях пришпилено хрест із вибляклого позолоченого паперу. На звороті хтось накарлючив «Айос Деметріос» – «Святий Димитрій». Я повернувся на пляж. Він закінчувався обвалом каміння, що вгорі переходив у важкодоступну гущу підліска
