У повітрі витала тиша. З віддалі багатьох миль загуділа сирена афінського пароплава, що підходив до острова. Але цей звук наткнувся на порожнечу навкруг мене. Наближалася смерть.
Я не рухався. Чекав. Над морем гір на заході здіймалася заграва, спершу блідо-жовта, тоді осяйно-зелена, а тоді прозоро-сапфірна, як вітраж. Я ждав і ждав. Чув, що пароплав гуде ближче, і вичікував на чорну мить, яка владно зігне й різко випростує мої коліна. Не дочекався. Весь час було відчуття, що за мною спостерігають, що я не один і граю роль заради когось іншого, а йшлося ж про те, щоб мій вчинок був відруховий, чистий і моральний. Разом із прохолодою весняної ночі в мене дедалі глибше проникала думка, що цей вчинок викликано не моральними мотивами, а суто естетичними, що я хочу закінчити своє життя сенсаційно, значуще й змістовно. Хочу не просто загинути, а так, як Меркуціо[43]. Так померти, щоб пам’ятали. Не по-звичайному накласти на себе руки, бо справдешнє самогубство забувають.
А ще цей голос, світло, небо.
Сутеніло, завила сирена афінського пароплава, що вже відчалював, а я сидів і курив, відклавши набік рушницю. Я зробив переоцінку самого себе й утямив, що віднині й навіки заслуговую тільки на зневагу. Я був і залишився глибоко пригніченим, але також був і завжди буду штучним – не автентичним, якщо висловитися по-екзистенціалістському. Я пересвідчився, що ніколи не накладу на себе руки. Збагнув, що завжди зможу терпіти самого себе, нехай спустошеного й понівеченого.
Звівши дуло, я навмання пальнув угору й здригнувся від гуркоту. Відлуння пострілу, впало кілька галузок. А тоді глухий колодязь тиші.
– Вполювали щось? – спитав старий сторож.
– Один раз вистрілив, – відповів я. – І промазав.
Розділ 9
За багато років я побачив у П’яченці підвішену на високій дзвіниці ґабію – неоковирну чорну клітку, немовби для велетенських канарейок. Колись у ній умирали з голоду злочинці й розкладалися на очах містян. Дивлячись на неї, я згадав ту зиму в Греції і ґабію, яку сам собі спорудив із світла, одинокости й самообману. Писати вірші й заподіяти собі смерть, зовні начебто суперечливі речі, означали одне й те саме – спробу втечі. Наприкінці того клятого семестру я почувався ув’язненим у цій клітці, який знає, що до самої смерти з нього глузуватимуть усі його колишні амбіції.
Я знайшов в Афінах клініку, куди мене скерував Патареску. Аналіз за Каном підтвердив діагноз сільського медика. Десятиденний курс обійшовся дуже дорого, більшу частину препаратів ввезли в Грецію нелеґально або вкрали, й я став споживачем – кінцевою ланкою в цілій злочинній мережі. Улесливий молодий лікар з американським дипломом сказав, що мені нема чого турбуватися: прогноз чудовий. Повернувшись наприкінці великодніх канікул на острів, я застав листівку від Алісон – штуку в крикливих барвах. Намальований кенґуру видихав хмаринку з написом «Гадаєш, що я забула?». Мені стукнуло
Персонаж Шекспірової п’єси «Ромео і Джульєтта». Загинув від руки Тібальта, купаючись у фонтані.
