але й самому духу Греції. Він осмішував традиційні англійські поняття про моральність і аморальність; скою чи не скою я щось соціально непростиме – це само собою було справою смаку, щось на зразок того, чи скуштувати нову марку сигарет, чи ні: з погляду моральности воно однаково тривіальне. Красу і добро можна розрізнити на півночі, але не в Греції. Тут шкіру різних людей відділяють тільки проміжки сонячного світла.
Була ще моя поезія. Я почав писати вірші про острів, про Елладу – начебто й повні глибокого філософського змісту та віртуозно складені, і дедалі частіше мріяв про літературні успіхи. Сидів годинами, втупившись у стіну й уявляючи хвалебні рецензії, листи від славетних колег по перу, захват читачів, світову славу. Тоді я ще не знав мудрого вислову Емілі Дікінсон: «Публікуватися – це не поетова справа»; бути поетом – це все, бути відомим як поет – це марниця. У моєму житті запанував штучно створений онаністичний ліричний герой. Школа обернулася вигідним жертовним цапом: невже ж складеш бездоганну поему в такій дріб’язковій рутині? Та однієї понурої березневої неділі з моїх очей спала полуда. Я прочитав свої грецькі вірші й побачив їх такими, якими вони були насправді: учнівські спроби, визбуті ритму й композиції, в яких банальність незграбно замаскована надміром буйної риторики. Пройнявшись жахом, я взявся читати написане раніше – в Оксфорді та на сході Англії. І ці не кращі. Ба, навіть гірші. Правда обвалилася на мене як лавина. Ніякий із мене поет.
Не знайшовши розради в раптовому прозрінні, я лютував від того, що еволюція звела в одній людині чутливість із невмінням співіснувати. В одній душі, моїй душі, що верещала, ніби заєць у сильці. Я поклав усі свої опуси перед собою, помалу брав аркуш за аркушем і рвав на дрібні клаптики, аж поки заболіли пальці.
А тоді подався на пагорби, дарма що було дуже холодно й почався дощ. Увесь світ заповзявся на мене. Нікуди не дінешся від безапеляційного присуду про непридатність. У своїх найважчих пережиттях я знаходив користь, вони були паливом, залізною рудою творчости, а не тільки яловою породою мук. Поезія стала для мене чимсь таким, до чого завжди можна вдатися в разі потреби, – запасним виходом, рятувальним колом. Завдяки їй я виправдовував сенс свого життя. І ось опинився у відкритому морі, а рятувальне коло тонуло, наче олово. Я ледве стримувався, щоб не заплакати від жалю над самим собою. Обличчя перетворилося на маску акротерія[36]. Я ходив багато годин, переживаючи справдешнє пекло.
Люди певного типу належать до суспільства й не усвідомлюють цієї належности; інші ж свідомо силкуються вплинути на нього. Перші – це ґвинтики й коліщатка, другі – механіки й водії. А той, хто поставив себе поза суспільством, може тільки старатися висловити свою незалежність між буттям і небуттям. Не cogito, а scribo, pingo, ergo sum[37]. День за днем мене переповнювало небуття – гірша річ, ніж знайоме почуття фізичної та соціальної самотности. Це був метафізичний відповідник безлюдного острова, мало не відчутний на дотик, як ракова пухлина чи туберкульозна
Скульптурна прикраса (статуя, пальмета) над рогом фронтону архітектурної споруди.
Cogito, ergo sum (лат.) – Я мислю, отже, існую (Рене Декарт).
