вікна й побачив, як вона квапливо переходить вулицю. Побачив світле пальто й солом’яно-жовте волосся під його колір. Ось рука сягає до сумочки, виймає хусточку, щоб висякатися. Алісон ані разу не озирається. Кинулася бігти. Відчинивши вікно, я висунувся й дивився, поки вона звернула на Марилебон-роуд. І навіть там, на самому розі, в останню мить, таки не оглянулася.
Зачинивши вікно, я помив посуд, застелив ліжко, сів за стіл, заповнив чек на п’ятдесят фунтів і написав записку.
Люба Алісон, повір, що якби мені вибирати, я вибрав би тільки Тебе. Я не міг показати, що мені набагато сумніше, ніж могло б видатися збоку, бо тоді ми обоє збожеволіли б. Носи, будь ласка, ці сережки. Прошу Тебе взяти ці гроші, купити моторолер і об’їздити місця, де ми бували… Зрештою, розпорядися цими грошима на свій розсуд. Будь ласка, дбай про себе. Господи, якби ж то я був вартий того, щоб на мене чекали…
Лист мав справляти враження написаного спонтанно, хоча я кілька днів добирав кожне слово. Я вклав записку і чек у конверт і поставив його на каміні поряд із гагатовими сережками у футлярі – якось ми побачили їх на вітрині зачиненої антикварної крамнички. Відтак поголився і вийшов, щоб поїхати на таксі.
Коли таксі звернуло з нашої вулиці, я гостро відчув, що вивільнився. Не таке гостре, зате набагато бридкіше було відчуття того, що Алісон кохала мене дужче, ніж я її, тож невідомо в чому, але моє взяло гору.
Однак на тлі радісного збудження від того, що мандрую в незнане й знову окриляюся, я не без приємности усвідомлював свій тріумф. Терпке, не солодке усвідомлення, але такий смак мені подобався. Я їхав до «Вікторії», як голодний іде ситно пообідати, вихиливши келих-другий мансанільї[28]. Замугикав собі під ніс – зовсім не для того, щоб мужньо приховати печаль. Це було відкрите, перекірливе прагнення відсвяткувати здобуття свободи.
Розділ 7
За чотири дні я стояв на горі Гімет, споглядаючи на мегаполіс Афіни-Пірей, на міста і передмістя, на будинки, що міріадами гральних костей розсипалися по рівнині Аттики. На півдні розляглося чисте блакитне передосіннє море з островами кольору світлої пемзи, а ген там, понад обрієм, у завмерлому розкішному потоці землі й води, височіли погідні гори Пелопоннесу. Погідні, пишні, величні… Я добирав якихось інших означень, менш зужиткованих, але кожне видавалося дуже вже вбогим. Тут око сягало поза вісімдесят миль у далину, все було прозоре, чудовне, просвітлене й просторе – таке, як і незчисленні віки тому. Я почувався астронавтом. Стояв по коліна в марсіянському чебреці під небом, що не відало ні хмар, ні пилу. Я глянув на свої бліді руки лондонця. Навіть вони тепер ввижалися іншими – нудотно чужими, віддавна непотрібними.
Коли це правічне середземноморське світло впало на довколишні простори, я пізнав їх досконалу красу, та коли торкнулося мене, я дізнав його ворожости. Постало враження, що це світло не очищає, а роз’їдає. Немовби на початку допиту разить очі яскрава лампа, і в розчахнутих дверях уже бачиш стіл із ременями, і вже твоє колишнє «я» тямить, що не витримає катування. Почасти цей страх, цю оголеність
Іспанське вино, різновид хересу.
