вийду. – І відвернулася.
– Навіщо ж так?
– Ет, щоб покінчити з усім. Я стану стюардесою, а ти поїдеш до Греції. Ти вільний.
– Ти теж вільна.
– Гаразд, я теж. Ти радий?
Раптовими могутніми напливами дощ хлистав верховіття дерев, тарабанив по дахах і вікнах – весняна злива геть не впору. Здавалося, спальня переповнюється незроненими словами, невисловленими докорами, закутаними в зловісну тишу, яка буває в останні миті перед руйнацією моста.
Ми лежали поряд, не доторкаючись, – дві потворні скульптурки на могилі, що колись була постіллю, просочені огидним побоюванням вкласти свої думки в слова. Нарешті вона обізвалася. Намагалася говорити як звичайно, але голос звучав жорстко:
– Не хочу завдавати тобі болю, а що дужче я тебе… прагну, то гострішого болю завдаю. Не хочу, щоб і ти завдавав мені болю, а що дужче ти мене відштовхуєш, то гострішого болю завдаєш.
Алісон встала з ліжка й ненадовго вийшла.
– То як, ми остаточно вирішили? – повернувшись, спитала вона.
– Либонь, так.
На тому розмова закінчилася. Алісон швидко заснула. Як на мене, надто вже швидко.
Вранці вона силкувалася на веселощі. Я зателефонував у Британську раду. Пішов туди, щоб вислухати поздоровлення та напучення міс Спенсер-Гейґ і вдруге – дай Боже, щоб востаннє – запросив її на ленч.
Розділ 5
Алісон так і не дізналася, – та й я сам навряд чи це усвідомлював, – що наприкінці вересня я зраджував її з іншою жінкою. Тією іншою була Греція. Я вирушив би туди, якби навіть комісія відкинула мою кандидатуру. У школі я не вивчав грецької мови, всі мої відомості про сучасну Грецію починалися й закінчувалися смертю Байрона в Міссолунгі. Однак того ранку в Британській раді досить було тільки зародка уявлень про цю країну. Неначе в мить, коли втрачено всю надію, раптом знайшовся геніально простий вихід із глухого кута. Греція… чому я раніше не подумав про неї? «Я їду до Греції» – як це чудово звучить! Ніхто з моїх знайомих там не бував: навала новітніх мідян[23] – туристів хлинула набагато пізніше. Я накинувся на книжки про цю країну, які тільки зміг роздобути, й дивом дивувався, що так мало знаю. Читав невідривно і, немов той середньовічний король, закохався в портрет, ще не побачивши оригіналу.
Перед від’їздом видавалася другорядною моя попередня головна мета – вибратися з Англії хоч куди. Про Алісон я думав тільки у зв’язку з Грецією. Під час любощів уявляв, що будемо там разом, а в інший час бачив там тільки себе одного. Сама собою вона нічого не значила.
Від педагогічної комісії я дістав телеграму, що підтвердила моє призначення, а тоді поштою надійшли контракт, який мені належало підписати, й люб’язний лист каліченою англійською від директора школи. Міс Спенсер-Гейґ розшукала адресу вчителя, що працював там торік, а тепер мешкав у Нортумберленді. Вона нічого не знала про цього чоловіка, бо його найняли не через посередництво Британської ради. Я написав йому, але не дістав відповіді. До від’їзду залишалося десять днів.
З Алісон мені випадало дуже нелегко. Довелося відмовитися від помешкання на Рассел-сквері, й ми змарнували
Очевидно, йдеться про вторгнення війська Увахшатри, царя Мідії, в Анатолію (590 р. до н. е.).
