бомбу.
Вона курила лежачи.
– Не бомбу. Нас з тобою.
Алісон не давалася підманути «самотнім серцем», мала нюх на сльозогінний шантаж. Їй здавалося, що це непогана річ – бути самотнім як палець і не мати ніяких родинних зв’язків.
Одного разу за кермом я завів мову про те, що не маю близьких приятелів, і вжив свою улюблену метафору – скляний ковпак, що відділяє мене від світу. Алісон засміялася.
– Тобі подобається цей ковпак, – сказала вона. – Кажеш, хлопче, що ти самотній, а в глибині душі вважаєш себе іншим, ніж решта людей.
Ображений, я змовчав, і вона, трохи пізнувато, порушила тишу:
– Ти таки інший.
– І самотній.
Алісон стенула плечима.
– То оженися. Хоча б зі мною.
Сказала так, ніби запропонувала піґулку аспірину, аби голова не боліла. Я не відривав очей від дороги.
– Ти ж виходиш заміж за Піта.
– А ти все одно не захотів би мене, бо я курва, та ще й не англійська, а колоніальна.
– Я б попросив тебе не вживати такого слова.
– Ще одна причина того, що не захотів би. Бо просиш не вживати такого слова.
Ми бокували від чіткої межі, за якою починалося наше конкретне майбутнє. Натомість говорили про невиразну будучину: житимемо в хижі, й я в ній писатиму вірші; купимо джипа й перетнемо на ньому всю Австралію. Вираз «Коли ми приїдемо до Аліс-Спринґса…» став ходовим жартом і означав «Десь колись в якійсь країні…».
Минали дні, зливаючись в одну смугу. Я упевнився, що ось цей мій роман не схожий на жоден з усіх його попередників. Різниця полягала у значно більшій плотській насолоді, вже не кажучи про все інше. Поза ліжком я наставляв Алісон – обтісував її, виробляв англійську вимову, викорінював грубість і провінціальність; ну а в ліжку наставницею ставала вона. Ми усвідомили цю взаємність, хоча й не могли – мабуть, тому, що обоє були одинаками в батьків – збагнути її механізм. Кожне з нас могло щось дати і щось набути… а ще злагодженість у любощах, однакові смаки й уподобання, свобода від упереджень і комплексів. Вона навчила мене, крім мистецтва кохатися, ще багато чого іншого, але тоді я про це й не здогадувався. Пам’ятаю день, коли ми затрималися в одній із зал ґалереї «Тейт». Злегка пригорнувшись до мене й тримаючи за руку, Алісон дивилася на твір Ренуара поглядом дитини, що смокче льодяника. І раптом мене пронизало чуття, що ми одне тіло, одна душа, а якщо кохана зараз зникне, то від мене залишиться половина. Будь-хто, менш інтелектуальний і самовдоволений від мене, втямив би, що це жахливе чуття смерти – кохання. А я гадав, що це похіть. Зразу ж відвіз Алісон додому й там зірвав із неї одежу.
Іншого разу, на Джермін-стрит, ми зустріли Біллі Вайта – ітонського випускника, мого знайомого ще з студентських часів у Магдалинському коледжі, члена нашого клубу бунтарів. Доволі милий, зовсім не сноб, він – нехай і мимохіть – розточував невитравний дух найвищої касти, належности до кола щонайкращих людей, дух бездоганного аристократичного смаку в доборі костюмів, слів і виразів обличчя. Ми зайшли
