за мить ця усмішка щезла. Я допоміг їй скинути плаща. Від цієї дівчини відгонило французькими духами – ядучими, як карболка, а світло-жовта сорочка була заяложена.
– Ви внизу живете?
– Ага. Винаймаємо у складчину.
Алісон мовчки підняла склянку. Широко розставлені сірі очі – єдина невинна річ на позначеному зіпсутістю обличчі – свідчили, що тільки через обставини, а не через якусь рису характеру довелося набратися твердости, навчитися давати собі раду, причому справляти враження безрадної. Її голос, забарвлений ледь відчутним австралійським і не зовсім англійським акцентом, змінював відтінки – то різкість, то бридка носовитість, то напрочуд пікантно-масна безпосередність. Химерна дівчина, ходячий оксиморон.
– Ти сам? Тобто на цій вечірці?
– Сам.
– Підтримуватимеш мені сьогодні компанію. Гаразд?
– Гаразд.
– То повернися хвилин за двадцять. Забереш мене.
– Та я тут почекаю.
– Волію, щоб ти пішов туди, а тоді повернувся.
Ми по-змовницьки усміхнулись одне одному. Я подався до гурту. Там до мене підійшла Марґарет. Здавалося, тільки на те й чекала.
– Ніколасе, з тобою дуже хоче познайомитися одна мила англієчка.
– Боюся, що на мене вже поклала око твоя подруга.
Оглянувшись на всі боки, вона потягла мене до передпокою.
– Як би тобі сказати… Алісон… Це наречена мого брата. А сьогодні сюди прийшло кілька його приятелів.
– Ну то й що?
– Вона завжди встряє в якийсь клопіт.
– Досі нічого не розумію.
– Попросту я не хочу скандалу. Раз уже було таке.
Я був ні в сих ні в тих.
– Є такі люди, що замість когось влаштовують сцени ревнощів, – пояснила Марґарет.
– Не дозволю собі нічого поганого, – пообіцяв я.
Хтось покликав її до кімнати. Марґарет не була певна, що до мене дійшли її слова, й, мабуть, махнула рукою на цю справу.
– То ми умовилися. Ти мене зрозумів?
– Цілком.
Дівчина глянула на мене, як на шмаркача, понуро кивнула й пішла. Постоявши зо двадцять хвилин біля дверей, я непомітно вибрався на сходовий майданчик і зійшов на свій поверх. Подзвонив. Довга тиша, аж нарешті за дверима обізвався голос:
– Хто там?
– Минуло двадцять хвилин.
Двері відчинилися. Алісон зібрала волосся у вузол і закуталася рушником. До чорноти засмаглі плечі й ноги. Вона метнулася до ванної. Забулькотіла вода в зливному отворі.
– Мене попередили, щоб я до тебе не липнув! – гукнув я через двері.
– Хто? Меґґі?
– Вона каже, що не хоче сварок і бійок.
– Задрипана корова. Може стати моєю зовицею.
– Я знаю.
– Вона вивчає соціологію. В Лондонському університеті. – На мить замовкнувши, Алісон додала: – По-дурному виходить, правда ж? Ото поїдеш кудись і гадаєш, що тим часом люди змінюються, а вони
