блідо-бурштинового неба. Я гостро відчував, які чужі мені всі ці люди на забаві. Із кутка кімнати мені несміло й штучно усміхалася з-під окулярів короткозора дівчина з невиразним м’яким обличчям – одне з тих сентиментально-інтелектуальних створінь, яким на роду написано стати здобиччю й жертвою тупого негідника. Вона стояла самотою, і я здогадався, що це і є та мила англієчка, яку Марґарет мені ладила. Губи намазюкані надто вже яскравою помадою; такими дівчатами хіба що плоти городити. Сахнувшись від неї, як від краю прірви, я підійшов до книжкової полиці, взяв щось у м’якій палітурці, всівся на підлозі й прикинувся, що читаю.
Біля мене стала навколішки Алісон.
– Щось я захмеліла. Ой, те віскі. Хильни-но ось цього.
То був джин. Вона теж сіла на підлогу. Дивлячись на неї збоку, я похитав головою. На гадку спала бліда англійка з наквацьованими криваво-червоними вустами. Алісон принаймні жива людина. Нехай різка й груба, зате жива.
– Я радий, що ти сьогодні приїхала.
Посьорбуючи джин, вона кинула на мене оцінним оком.
Я спробував з іншого кінця.
– Ти читала ось цю книжку?
– Облишмо велемудрі балачки. К чорту літературу. Ти розумник, я красуня. А тепер поговорімо про те, хто ми насправді.
Її сірі очі чи то кпили, чи то кидали виклик.
– А Піт хто?
– Він пілот. – Алісон назвала відому авіакомпанію. – Час від часу ми злягаємося. Ото й усе.
– Ага.
– Тепер він перекваліфіковується у Штатах. – Вона втупилася в підлогу, на якусь мить ставши зовсім іншою, серйознішою. – Меґґі набрехала про заручини. Ми не такі, – спідлоба зиркнула на мене дівчина. – Ми вільні люди.
Кого вона має на увазі – мене чи її нареченого? Чи стає в позу, кажучи про волю й свободу, а чи справді так гадає?
– Де ти працюєш?
– Всюди потроху. Переважно в приймальнях.
– В готелях?
– Де хоч, і в готелях також, – наморщила носа Алісон. – Тепер мене беруть на нову роботу. Стюардесою. Тому-то я й поїхала на кілька тижнів до Франції та Іспанії – практикуватися в мовах.
– Чи можна завтра запросити тебе куди-небудь?
З’явився кремезний австралієць років тридцяти з гаком і сперся на одвірок.
– Чарлі! – крикнула Алісон. – Цей хлопець тільки дозволив мені помитися в його ванні. Це дрібниця.
Чолов’яга повагом кивнув і застережливо звів угору грубого пальця. Відштовхнувшись від одвірка, він випростувався й пішов геть непевною ходою.
– Чарівливий хлопець.
Алісон глянула на свою долоню.
– Чи сидів ти два з половиною роки в японському таборі для військовополонених?
– Ні. Чого б то?
– А Чарлі сидів.
– Бідолашний Чарлі.
Ми змовкли.
– Еге ж, австралійці – неотесані простаки, зате англійці – зарозумілі жевжики.
– Якщо ти…
– Я
