руку. Я потиснув. – Дуже рада з тобою познайомитися. У нас вечірка з випивкою. Ти б не прийшов?
– Гм, я якраз…
– Навряд чи висидиш у себе, бо ми наробимо галасу.
Звичайна річ – запросити в гості сусіда, щоб потім не нарікав на гармидер. Я завагався, а тоді знизав плечима.
– Гаразд. Дякую.
– Чудово. О восьмій, га?
Вона вже була рушила від дверей, але обернулася.
– Ти прийдеш з дівчиною чи сам?
– Та ні, я тепер один.
– Ми цю справу залагодимо. Бувай.
І пішла. А я вже шкодував, що згодився.
Почувши, що внизу зібралося доволі гостей, я зійшов туди. Сподівався, що всі страшненькі дівчата – а вони завжди приходять перші – вже мають кавалерів. Двері стояли навстіж. Перейшовши через невеличкий передпокій, я став на порозі, тримаючи напоготові подарунок – пляшку алжирського червоного вина – й шукаючи оком у набитій людьми кімнаті дівчат, яких учора зустрів на сходах. Галасливі чолов’яги з австралійським акцентом, шотландець у спідниці-кілті, кілька вихідців із карибських островів. Не для мене такий гурт. Я вже намірився вислизнути звідти, аж хтось увійшов і зупинився в мене за спиною.
Була це дівчина приблизно мого віку, з невеликим наплічником і важкою валізою, у світлому макінтоші, пом’ятому й поношеному. Її обличчя й руки покривала така засмага, яку можна набути тільки за кілька тижнів під південним пекучим сонцем. Вигоріле до білини довге волосся – незвична річ, бо за тодішньою модою дівчата носили зачіски, як у безпритульних хлопчиків. У цій прибулиці було щось німецьке чи данське – неначе й дитяче, сирітське, а однак перверсійне та гріховне. Вона відступила назад і дала мені знак підійти, коротко, блідо й нещиро усміхнувшись.
– Чи не могли б ви знайти Меґґі й попросити її вийти?
– Марґарет?
Вона кивнула. Я пропхався через переповнену кімнату й застав Марґарет на кухні.
– Привіт! Ти таки прийшов.
– Тебе там хоче бачити якась дівчина з валізою.
– От тобі й на! – відрубала Марґарет, обернувшись до жінки, що стояла за нею.
Я відчув щось недобре. Моя знайома повагалася й поставила на стіл літрову пляшку пива, яку мала відкоркувати. Прилаштувавшись за пухкими широкими плечима Марґарет, я рушив за нею крізь юрбу.
– Алісон! Ти ж сказала, що приїдеш наступного тижня.
– Так, Меґґі, але я витратила всі гроші, – сказала прибулиця, зробивши міну заблукалої дитини й кинувши на подругу винуватий і водночас викличний погляд. – Чи повернувся Піт?
– Ні, – відповіла Меґґі й додала, застережливо стишивши голос: – Але тут Чарлі та Білл.
– Oh merde![20] – спересердя кинула засмагла дівчина. – Мені конче треба викупатись.
– Чарлі налив у ванну по вінця води й повкидав туди пиво, щоб
Лайно! (франц.).
