нуртувало щось нестійке, темне й буйне.
Ми приїхали.
– Як гадаєш, я приживуся на острові?
Мітфорд окинув мене критичним поглядом.
– Держи їх у чорному тілі. Тільки так. Не піддавайся. Мого попередника довели до ручки. Я його не застав. Мабуть, здурів. Не міг дати раду з учнями.
Мітфорд вибрався з машини.
– Ну, ні пуху, старий, – вищирив він зуби, а тоді вхопився за клямку дверцят. – Послухай-но. Стережися почекальні.
І торохнув дверцятами – зразу ж, немовби наперед розрахував. Я швиденько відчинив їх і, вихилившись, гукнув йому навздогін:
– Чого саме стерегтися?
Мітфорд обернувся, але тільки махнув рукою й розчинився в натовпі на площі Трафальґар-сквер. Я не міг позбутися думки про його останню нещиру усмішку. Під нею крилася недомовка, щось прибережене про запас. І це останнє таємниче слово. Почекальня, почекальня, почекальня. Увесь вечір не виходила мені з голови ота почекальня.
Розділ 6
Я забрав Алісон, і ми поїхали до гаража, власник якого мав продати моє авто. Я запропонував, що подарую їй це авто, та почув відмову.
– Якщо прийму цей подарунок, то він весь час нагадуватиме про тебе.
– То й добре.
– Не хочу весь час про тебе думати. І не потерплю, щоб на твоєму місці сидів хтось інший.
– Може, хоч гроші забереш? Багато не дадуть.
– Хочеш мені заплатити?
– Не говори дурниць.
– Мені нічого не треба.
А я ж знав, що вона мріє про моторолер. І постановив залишити чек із написом «На моторолер». Сподівався, що Алісон прийме його після мого від’їзду.
Останній вечір минув напрочуд спокійно, немовби я вже в дорозі й балакаємо не ми, а наші тіні. Ми умовилися, що робитимемо завтра. Алісон не хотіла мене проводжати до залізничного вокзалу «Вікторія». Поснідаємо, як завжди, вона піде на роботу – так буде найлегше й найпростіше. Поговорили про майбутнє. Як тільки випаде нагода, Алісон полетить до Афін. Якщо ж ні, то я справлю Різдво в Англії. Можна було б зустрітися десь на півдорозі – в Римі чи у Швейцарії.
– В Аліс-Спринґсі, – мовила вона.
Вночі ми не могли заснути, і кожне з нас знало, що не спимо обидвоє, але боялося озватися. Я відчув, що Алісон навпомацки шукає моєї руки. Якусь хвилину ми лежали мовчки. І тоді вона порушила тишу.
– А якби я сказала, що чекатиму тебе? – Я мовчав. – Мені здається, я на таке здатна. Ось що я хотіла сказати.
– Знаю.
– Ти завжди кажеш «знаю». Але така відповідь нічого не означає.
– Знаю це. – Вона ущипнула мені руку. – Скажімо, я б відповів так: жди, а я за рік усе вирішу. І ти ждала та й ждала б.
– Я пристала б на таке.
– Нісенітниця. Це все одно, що послати дівчину до монастиря, аби почекала, поки наречений дозріє до одруження. А тоді він вирішить не одружуватися. Ми маємо бути вільні. Іншого вибору нема.
