прекрасний. Інші епітети не годяться. Його не назвеш милим, гарним, мальовничим; він прекрасний – дуже просто й без натяжки. Мені забило дух, коли я вперше побачив, як він пливе в промінні Венери, немовби величавий чорний кит, у вечірньому аметистовому морі. Та й досі мені забиває дух, коли заплющую очі й згадую про нього. Навіть в Егейському морі рідко де знайдеш таку красу. Пагорби тут поросли соснами – середземноморськими пініями, світлими, як пір’я в’юрка. Дев’ять десятих острова – це незаселена й необроблювана земля. Тільки сосни, невеликі затоки, море, тиша. У північно-західному куті, біля двох бухточок, мальовничо розсипалися сніжно-білі будиночки.
Однак уже здалеку, з моря, ріжуть око дві недоречності. Перша – дебелий готель в едвардіанському стилі на грецький копил. Ця будівля так само гармонує з краєвидом більшої частини гавані, як таксі з дорійським храмом. Друга – це споруда на краю села, яка не менш разюче дисонує з пейзажем. На її тлі будиночки видаються карликами. Страхітливо довга, кількаповерхова, вона – дарма що пишний коринфський фасад – скидається на фабрику. Згодом виявилося, що ця схожість не тільки зовнішня.
Якщо не брати до уваги школи імени Байрона, готелю «Філадельфія» і самого села, то можна сказати, що острів, усі тридцять квадратних миль, – це незаймана земля. Кілька маслинових садів і терасових полів на крутому північному схилі, а решту Фраксосу покриває сосновий праліс. Тут не побачиш античних пам’яток. Давнім грекам не смакувала дощівка з водозбірників.
Через брак прісної води на острові немає диких тварин, а птахи трапляються зрідка. За межами села завжди стояла тиша. Подеколи взимку (влітку не було випасу) на пагорбах можна було надибати чи то пастуха з отарою кіз, чи то селянку, згорблену під великою в’язанкою хмизу, чи то смолозбирача.
Таким був світ перед появою техніки, та й самої людини. Тут набувала незбагненного значення кожна дрібна подія, – пролетів сорокопуд, знайшлася нова стежка, завиднів у морській далечіні каїк[29], – вирізнена, відтінена й вивищена самотиною. Ніде в усьому світі немає такої найменш метафізичної, найменш нордичної самотности. Страх ані не торкнувся цього острова. Якщо його хтось зачарував, то не страховища, а німфи.
Я часто ходив на прогулянки – рятувався від клаустрофобійної атмосфери, що панувала в школі імени лорда Байрона. До смішного абсурдно викладати в пансіоні, зорганізованому на зразок Ітона та Гарроу[30] в місці, звідки кинеш оком на південь і побачиш край, де Клітемнестра вбила Агамемнона. Звичайно, професійний рівень учителів, заручників країни, в якій усього два університети, був значно вищий, ніж натякнув Мітфорд, а учні самі собою нічим не відрізнялися від своїх ровесників у всьому світі. Але до англійської мови вони ставилися дуже вже прагматично. Їм було байдуже до літератури, хлопців цікавила тільки техніка. Коли я пробував читати поезію автора, чиїм іменем названо школу, вони
Невеликий вітрильник.
Коледж Ітон, школа Гарроу – школи-інтернати для хлопців 13–18 років у Ітоні й Лондоні (Великобританія).
