не можеш. Я читав і перечитував цього листа. Ось як буває: двісті заяложених, зачовганих слів – і кінець усьому.
Любий Ніколасе!
Я так не можу жити далі. Мені дуже прикро, що мушу Тобі завдати болю. Повір, що мені прикро, й не сердься на мене за те, що знаю про Твій біль.
На власні вуха чую, як ти кажеш: «Не болить мені».
Я почувалася неймовірно самотньою й пригніченою. Не писала, що мені погано, бо й сама не знала, як про це писати.
У перші дні на роботі я не давала по собі нічого пізнати, а потім вдома заламувалася.
Я знову сплю з Пітом, коли він прилітає до Лондона. Вже два тижні. Прошу, прошу, повір: якби я надіялася на… Ти знаєш, на щό. Знаю, що знаєш.
Почуваю до нього зовсім не те, що було колись. У мене з ним не так, як з Тобою, тож не смій ревнувати.
Це тому, що він дуже простий, не дає мені думати й почуватись одинокою. Я знову занурилася в австралійсько-лондонські справи. Може, ми й одружимося. Не знаю.
Жахлива річ. Мені досі хочеться обмінюватися з Тобою листами. Я досі все пам’ятаю.
До побачення.
Алісон
Ти завжди будеш не такий, як інші. Завжди. Цей перший лист, який я написала в день твого від’їзду… Якби ж то Ти міг його зрозуміти.
Я написав відповідь. Сказав, що сподівався такої новини й що Алісон цілком вільна. Але порвав цього аркуша. Якщо й міг чимось завдати болю, то тільки мовчанням. А я хотів, щоб їй заболіло.
Розділ 8
В останні дні перед Різдвом я був безнадійно нещасливий. Раптом без жодної видимої причини зненавидів школу – її спосіб викладання й те, що вона стриміла тут, сліпа й схожа на в’язницю, в самому серці божественних краєвидів. Коли Алісон перестала писати, я почувався ще дужче осамотілим. Навколишній світ – Англія й Лондон – став чимсь абсурдно й страхітливо нереальним. Два-три оксфордські знайомі, що час від часу надсилали мені вістку, не давали про себе знати. Вряди-годи я пробував слухати передачі зарубіжної служби Бі-бі-сі, але ці новини лунали неначе з Місяця. Йшлося про зовсім чужі мені події, про геть чужих людей, а британські газети, що зрідка потрапляли до рук, здавалося, цілком складалися з матеріалів під рубрикою «Сто років тому». Скидалося на те, що всі острів’яни усвідомлювали цей розрив між собою і сучасністю. Щодня за багато годин перед тим, як на обрії з північного сходу з’являвся пароплав з Афін, на набережній у гавані збиралася юрба. Хоч кожен знав, що судно зупиняється тільки на п’ять хвилин, що з нього зійде п’ять пасажирів і не більше сяде на борт, та нізащо не хотів пропустити це видовище. Ми були подібні до в’язнів, що досі не втрачали надії на амністію.
А острів був таки прегарний. Під Різдво настала вітряна, холодна погода. Величезне море антверпенської блакиті ревіло на жорствяному шкільному пляжі. Гори материка покрилися снігом, і над розлютованими
