далина – як на пейзажах Клода[50]. Згодом, спускаючись звивистою крутою стежкою до школи, я думав про те, яка банальна й гнітюча північна половина острова порівняно з південною.
Розділ 11
Наступного ранку я, поснідавши, підійшов до столика Деметріадеса. Вчора ввечері він засидівся в селі, а я не завдав собі труду чекати, поки повернеться цей присадкуватий, опецькуватий, схожий лицем на жабу чоловічок, що походив із Корфу й патологічно не терпів сонця та природи. Він ненастанно нарікав на «гидотну» провінційну атмосферу, в якій нам доводилося жити на острові, а в Афінах провадив нічне життя, віддаючись двом пристрастям – обжерству і розпусті. Деметріадес витрачав на ці вподобання та на одежу всі свої заробітки й був на вигляд аж ніяк не хворобливий, сірий і розтлінний, чого належало б сподіватись, а здоровий, рожевий і безневинний. Найвидатнішою особою в історії він вважав Казанову. Моєму колезі бракувало чару Босвелла[51], вже не кажучи про талант італійця-донжуана, він легко переходив від веселости до понурости, а однак виявився кращим, ніж можна було б судити з Мітфордових слів. Принаймні не лицемірив. У ньому приваблювала цілісність – риса, притаманна всім людям, що беззастережно вірять у самих себе.
Ми вийшли в сад. Деметріадеса прозвали Мелі, тобто «мед». Він, як дитина, пропадав за солодощами.
– Мелі, що ви знаєте про чоловіка, який живе на Бурані?
– Ви з ним познайомилися?
– Ні.
– Киш! – зі злістю гримнув він на хлопчиська, що різьбив ножиком якийсь напис на мигдальному дереві. Мелі надівав маску Казанови тільки у вільний час, а в школі був справдешній деспот.
– Знаєте, як його звуть?
– Конхіс.
– Мітфорд розказав мені, що посварився з ним. Ну, поскандалив.
– Збрехав. Мітфорд завжди бреше.
– Мабуть. Але десь-таки вони стрічалися.
– По-по. – Відповідником цього грецького вислову буде «скажи це своїй бабусі». – Цей тип ні з ким не водиться. Ні з ким. Можете спитати інших учителів.
– Чого б то?
– Чи я знаю… – здвигнув він плечима. – Це стара історія.
– То розкажи.
– Вона нецікава.
Ми йшли вимощеною кругляками доріжкою. Мелі ненавидів мовчанку й, не втерпівши, став розповідати все, що знав про Конхіса.
– Під час війни він співпрацював з німцями. В селі й носа не покаже. Мужики його б камінням закидали. І я теж, якби потрапив мені під руку.
– І ви? Чому? – підсміхнувся я.
– Бо він, багач, зашився тут, на відлюдді, а міг би жити в Парижі…
Рожева долонька його правої руки прудко описувала в повітрі невеликі кола – улюблений жест. Це була його заповітна мрія – помешкання з виглядом на Сену, з потайною кімнатою та іншими вишуканими витребеньками.
Клод Лоррен (1600–1682) – французький художник.
Джеймс Босвелл (1740–1795) – шотландський поет, приятель і біограф Семюела Джонсона. Прославився своїми гулянками. В англомовних країнах відверту й докладну оповідь називають босвелліанською.
