із нею роман, так тепер разом із цим принагідним стариганом беруся до чогось гостро бентежливого. Якимсь чином воно пов’язане з прагненням побачитися з Алісон. Знову хочеться жити.
В оселі панувала смертельна тиша, як у черепі. Дарма, у нас 1953 рік, і я не вірю в Бога, а тим більш – у спіритизм, духів та іншу бридню. Я лежав, поки минали умовлені тридцять хвилин, і цього вечора безгомін у віллі відлунював скоріше спокоєм, ніж тривогою.
Розділ 17
Коли я зайшов до концертної зали, там світилася лампа й нікого не було. На столі біля печі стояла таця з пляшкою узо, глечиком води, чарками та мискою великих синьо-чорних амфіських[72] маслин. Я налив собі трохи узо й розвів водою, так що воно скаламутніло й побіліло, а тоді з чаркою в руці почав обхід книжкових полиць. Книжки розставлено за тематикою. Дві шафи головно французьких медичних видань, серед яких чимало з психіатрії, і це не дуже пасувало до спіритизму. Ще дві шафи наукових праць з різних країн світу, кілька полиць з філософськими трактатами, багато книжок у галузі ботаніки та орнітології, здебільшого англійських і німецьких. Переважна більшість решти бібліотеки – це тисячі автобіографій та біографій, зібрані без розбору: Вільям Вордсворт, Май Вест, Клод-Анрі Сен-Сімон, генії, злочинці, святі, нікчеми. Безлике розмаїття, як у публічній читальній залі.
За клавесином, під вікном, стояла низька засклена шафка з кількома античними творами мистецтва. З одного боку стояли ріг для пиття – ритон у подобі людської голови й питтєва чаша – килик із чорним узором, з другого боку – невелика амфора з червоним орнаментом. На шафці поставлено фотографію, годинник із вісімнадцятого сторіччя й білу емальовану табакерку. Я обійшов обертову табуретку, щоб розглянути еллінський посуд. Вражав геть непристойний малюнок на дні неглибокого килика: жінка з двома сатирами. У жодному музеї не наважилися б виставити на огляд також і амфору з мальовидлом відповідного змісту.
Я придивився до годинника. Корпус із позолоченої бронзи, емальований циферблат. Посередині – голий рожевий купідончик. З його паху стриміли стрілки, й заокруглений кінець годинної не дозволяв сумніватись у тому, що вона має позначати. Чисел не було, всю праву половину зачорнено, й на ній виднів білий напис – «Сон». На білій половині чорними буквами каліграфічно написано досі ще читабельні слова. На місці шістки стояло «Побачення». Вісімку, десятку й дванадцятку замінили «Спокуса», «Ерекція» й «Оргазм». Годинник стояв, купідончик усміхався, і його чоловіча гордість косо застигла на восьмій годині. Я відкрив зовні невинну білу табакерку. Під накривкою розігрувалася та сама, тільки виконана в стилі Буше[73], сцена, що її якийсь давній еллін зобразив дві тисячі років тому на килику.
Кончіс вважав за потрібне помістити між цими двома витворами другу фотографію едвардіанської дівчини, його покійної нареченої. Я так і не добрав, чим це пояснити: збоченством, специфічним почуттям гумору чи попросту
Амфіса – грецьке місто, столиця нома Фокіда.
Франсуа Буше (1703–1770) – французький художник і ґравер доби рококо.
