все було б дуже просто. Я запровадив би випробування для кожного юнака, що дожив до двадцяти одного року. Кожному треба прийти до лікарні й кинути кість. Одне з чисел на шести гранях означає смерть. Якщо воно випало, то цього юнака безболісно умертвлять. Без бридні. Без звірства. Без нищення невинних очевидців. Один-єдиний клінічний кидок кубиком.
– Безперечно, це краще, ніж війна.
– Так гадаєте?
– Атож.
– Ви певні цього?
– Якби ж таке було можливе!
– Ви сказали, що на війні ані разу не побували в бою.
– Так.
Кончіс витрусив із коробочки шість пожовклих корінних зубів. У декотрих були пломби.
– Під час Другої світової їх вставляли шпигунам – і вашим, і нашим, усім. На випадок провалу, щоб не було допитів.
Він поклав одного зуба на блюдці й роздушив скляночкою. Оболонка виявилася крихкою, як шоколадка з лікером. Витекла крапелька безбарвної рідини з їдким моторошним запахом гіркого мигдалю. Кончіс поспішно вхопив блюдце й поніс його у простягненій убік і трохи дозаду руці на той кінець тераси. Тоді повернувся.
– Пілюльки для самогубства? – спитав я.
– Саме так. Синильна кислота.
Він підніс угору кість і показав мені всі шість граней.
– Хочете, щоб я кинув цим кубиком? – усміхнувся я.
– Пропоную вам прожити всю війну. За одну мить.
– А якщо я відмовлюся?
– Подумайте. За хвилину ви зможете сказати: я важив головою. Грав зі смертю й виграв життя. Це дивовижне відчуття, коли вцілієш.
– Та чи не завдасть вам клопоту моє тіло?
Я й далі усміхався, але вже не так широко.
– Зовсім ні. Я легко доведу, що сталося самогубство.
Його погляд пронизував мене, наче остень рибину. Якби таке запропонували сто осіб поспіль, я не сумнівався б, що дев’яносто дев’ять блефують. Він був інший – один на всю сотню, і я почав нервуватися. Нічого не міг вдіяти з собою.
– Російська рулетка.
– Ці пілюльки надійніші. Вбивають за кілька секунд.
– Не хочу грати.
– Отже, ви боягуз, любий приятелю.
Кончіс відкинувся назад і спостерігав за мною.
– Мені здалося, що ви вважаєте сміливців дурнями.
– Так, бо вони вперто жбурляють кості – ще і ще. Але молодик, що не спромігся хоч один раз у житті піти на смертельний ризик, – це боягуз і дурень водночас.
– А ви пропонували такий ризик моїм попередникам?
– Джон Левер’є не дурень і не боягуз. Навіть у Мітфорда немає другої з цих двох вад.
Отут Кончіс упіймав мене на гачок. Усе це безглуздо, але й ніяк не можна допустити, щоб мене впіймали на блефі. Я потягнувся до скляночки.
– Хвилинку. – Він нахилився над столом, схопив мене за зап’ясток і підсунув один із
