волоссю і вдягти капелюшок. Офіцер НКВД штурхнув її прикладом у плече, так що вона вдарилась обличчям у дзеркало.
– Буржуйські свині, вічно гаєте час. Здався тобі цей капелюх! – буркнув він.
Мама підвелась і поправила одяг: розправила спідницю, рівно вдягла капелюшок.
– Вибачте, – сухо відповіла вона офіцерові, після чого поправила кучері й приколола на капелюшок булавку з перлиною.
Вибачте? Чи вона справді це сказала? Ці люди виганяють її з дому серед ночі, штовхають – а вона просить вибачення? Потім вона взяла те саме довге сіре пальто, і я раптом усе зрозуміла. Вона грала з радянськими офіцерами – так обережно грають у карти, коли немає певності, що тобі здадуть наступного разу. Перед моїми очима постало те, як вона зашивала за його підкладку коштовності, папери, всілякі інші цінності.
– Мені треба в туалет, – сказала я, намагаючись відволікти їх від мами та її пальта.
– Тридцять секунд!
Я зачинилась і побачила себе в дзеркалі. Я навіть не уявляла, наскільки швидко все зміниться, поблякне. Коли б я знала, подивилася б на себе довше, щоб запам’ятати. Понад десять років після того я не дивилась у справжнє дзеркало.
4
Ліхтарі згасли. На вулиці стояла майже повна чорнота. Офіцери йшли за нами, підганяючи. Я побачила, як із-за штор у вікні визирає тихцем пані Раскунене. Щойно помітивши мій погляд, вона сховалася. Мама штовхнула мене під лікоть, щоб я не підводила голови. Йонасу нелегко було з валізою. Вона била його по ногах.
– Давай! – командував офіцер по-російськи. Швидко, весь час швидко.
Ми перейшли перехрестя, рухаючись до чогось великого й темного. То була вантажівка, її оточували енкаведисти. Ми підійшли до задньої частини машини. Там люди сиділи на своїх речах.
– Підсади мене, поки вони цього не зробили, – швидко прошепотіла мені мама, щоб офіцери не торкались її пальта.
Я виконала її прохання.
Офіцери вкинули в кузов Йонаса. Він упав долілиць, а на нього зверху кинули валізу. Я опинилась у кузові без падіння, але, коли я встала, якась жінка поглянула на мене й затулила рот рукою.
– Ліно, люба, застібнися, – сказала мама.
Я глянула вниз і побачила, що на мені нічна сорочка у квіточку. Гарячково шукаючи альбом, я забула перевдягтися. Також я побачила високу жилаву гостроносу жінку, яка дивилася на Йонаса. Панна Ґрибайте. Учителька з нашої школи, немолода й незаміжня, одна з найсуворіших. Упізнала я ще кількох людей: бібліотекаря, господаря поблизького готелю і кількох чоловіків, з якими тато розмовляв на вулиці.
Ми всі були в якомусь списку. Я не знала, що це за список, знала тільки, що ми там записані. Як, вочевидь, і решта п’ятнадцятеро людей, які сидять тут із нами. Офіцери захряснули двері вантажівки. Лисий чоловік, який сидів переді мною, застогнав.
– Ми всі помремо, – сказав він. – Точно ж помремо.
– Дурниці! – швидко відповіла мама.
– Але ж помремо, – не відступався він. – Це – кінець.
Машина
