і відкрив кузов.
Полустанок був повний машин, офіцерів і людей з речами. Із кожною миттю шум гучнішав.
Мама нахилилася до нас і поклала руки нам на плечі.
– Тримайтеся мене. Якщо треба, тримайтеся за пальто. Ми не повинні загубити одне одного.
Йонас учепився в мамине пальто.
– Давай! – кричав офіцер, смикнувши якогось чоловіка з кузова так, що той упав на землю.
Мама й банківський працівник почали допомагати решті. Я тримала немовля, поки спускали Ону.
Лисий корчився від болю, коли його зносили з машини.
Чоловік із банку підійшов до енкаведиста.
– У нас є люди, які потребують допомоги медиків. Будь ласка, знайдіть лікаря.
Офіцер не звернув уваги.
– Лікарі! Медсестри! Нам потрібна медична допомога! – кричав чоловік у юрбу.
Енкаведист схопив банківського працівника, приставив йому до спини гвинтівку і повів геть.
– Мої речі! – крикнув чоловік.
Бібліотекарка схопила валізу чоловіка з банку, але не встигла передати йому: той уже зник у натовпі.
Зупинилася якась литовка і назвалася медсестрою. Вона зайнялася Оною та лисим чоловіком, а ми всі стояли колом навкруг них. Було багато пилу. Босі ноги Они вже облипли брудом. Мимо ходили маси людей, і всі намагалися не помічати відчайдушних облич інших. Я побачила дівчинку з моєї школи: вона разом із мамою проходила повз. Вона підняла руку, хотіла мені помахати, але мати затулила їй очі рукою.
– Давай! – гаркнув енкаведист.
– Ми не можемо лишити цих людей, – сказала мама. – Ви маєте дати нам ноші.
Офіцер тільки засміявся:
– Так понесете.
Ми понесли. Двоє чоловіків із нашої машини несли лисого, той лементував. Я несла маля й валізу, а мама підтримувала Ону. Йонас щосили тяг решту речей, йому допомагала бібліотекарка.
Ми дійшли до платформи. Там хаос просто стояв у повітрі. Розлучали родини. Діти плакали, матері благали. Двоє енкаведистів тягли кудись чоловіка. Жінка його не відпускала, і її протягли кілька метрів і лише тоді змогли відкинути ударами чобіт.
Бібліотекарка взяла в мене немовля.
– Мамо, а тато тут? – спитав Йонас, не відпускаючи її пальта.
У мене виникало те саме питання. Коли, де ці радянські офіцери схопили мого батька? Чи дорогою на роботу? Чи, може, коло газетного кіоску в обід? Я вдивлялася в юрмища на платформі. Були там літні люди. У Литві завжди шанували старість, а зараз наших стареньких гнали кудись, немов худобу.
– Давай! – Енкаведист схопив Йонаса за плечі й потяг кудись.
– НІ! – крикнула мама.
Вони забирали Йонаса. Мого красивого славного братика, який виганяв тарганів з хати, замість того щоб їх давити, який віддав свою лінійку, щоб перев’язати поламану ногу надокучливому лисому дідку.
– Мамо! Ліно! – кричав він, махаючи руками.
