жінко. Чи ви не розумієте, що все лише починається? У нас іще є шанс померти гідно.
– Елено! – почулося з вулиці.
Я побачила: у тіні дерев ховається мамина двоюрідна сестра Реґіна.
– Вам на спині легше лежати? – спитала мама в лисого чоловіка.
– Елено! – почулося знову, трохи гучніше.
– Мамо, мені здається, вона тебе кличе, – прошепотіла я, не зводячи погляду з енкаведиста, який курив з другого боку машини.
– Вона мене не кличе, – сказала мама голосно. – Вона божевільна! Ідіть своєю дорогою і дайте нам спокій! – крикнула вона.
– Але ж, Елено, я…
Мама відвернулась і вдала, що поглинута розмовою зі мною, абсолютно не зважаючи на сестру. Біля лисого чоловіка в кузов упав невеликий вузлик. Чоловік жадібно його схопив.
– І це ви, добродію, говорили про гідність? – сказала йому мама. Вона вирвала в нього з рук вузол і сховала в себе під ногами. Мені було цікаво, що ж там. Як могла мама обізвати власну двоюрідну сестру божевільною?! Адже Реґіна так ризикувала, коли пішла її шукати!
– Ви дружина Костаса Вілкаса, проректора університету? – спитав чоловік у костюмі, який сидів трохи нижче від нас.
Мама кивнула, заламуючи руки.
Я дивилася, як мама заламує руки.
У їдальні приглушені голоси то гучнішали, то тихішали. Чоловіки сиділи вже кілька годин.
– Серденько, принеси їм кавник, – попросила мене мама.
Я підійшла до порога їдальні. Над столом висіла хмара тютюнового диму, яку не випускали назовні зачинені вікна й закриті штори.
– Репатріація, якщо вдасться, – сказав тато, різко замовкнувши, коли побачив мене у дверях.
– Чи бажаєте ще кави? – спитала я, тримаючи в руках срібний кавник.
Дехто за столом опустив очі. Хтось кахикнув.
– Ліно, ти перетворюєшся на справжню юну даму, – сказав татів університетський товариш. – І я чув, ти дуже обдарована художниця.
– Так і є! – сказав тато. – У неї неповторний стиль. І вона надзвичайно розумна, – додав він, підморгнувши мені.
– То значить, у матір вдалася! – пожартував хтось за столом.
Усі засміялися.
– Скажи-но мені, Ліно, – сказав газетяр, – якої ти думки про нову Литву?
– Ну, – перебив його тато, – це все-таки не юнацька розмова, правда?
– Це буде розмовою для всіх, Костасе, – відказав журналіст, – від старого до малого. До того ж, – посміхнувся він, – не буду ж я це в газеті друкувати!
Тато засовався на стільці.
– Що я думаю про радянську анексію? – я мить помовчала, не дивлячись батькові в очі. – Я вважаю, що Йосиф Сталін – нахабний агресор. І вважаю, що ми маємо вигнати його війська з Литви. Їм не можна дозволяти прийти і брати все, що хочеться, і…
– Годі, Ліно. Лишай тут кавник і повертайся до мами
